Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Поганий цар думає: «Це добре. Знебудуся слуги, і не потрібно буде нічого платити». І покликав хлопця.

— Мусиш напитися кип’ячого молока!

Аж тепер зажурився хлопець. Прийшов у хлів до коника.

— Ну, що знову журишся?

— Так і так… — і хлопець розповів.

— Скажи поганому цареві, що як будеш пити молоко, най тобі дозволить зі мною поговорити. Мене приведуть до котла з молоком, я тричі оббіжу котел, хухну на нього, і молоко вчиниться таким, що можна буде пити.

Так і було… Хлопець став коло котла і проговорив:

— Пресвітлий царю, дозвольте мені ще поговорити зі своїм вірним коником.

Цар наказав привести коня. Привели коня, а той тричі оббіг котел, хухнув на молоко. Хлопець узяв черпак, напився і став ще дужчим, як був доти. Підняв котел і приніс цареві:

— Наказ виконано!

— А тепер, царю, — каже дівка, — ти напийся молока і теж станеш дужим. Тоді буду твоя!

Поганий цар подумав: «Ну, раз хлопцеві не сталося нічого, то й мені не станеться». Черпнув молока, напився і… впав мертвий.

Дівчина підбігла до хлопця і поцілувала його.

— Ти мій!..

І хлопець залишився в тому царстві. Завів нові порядки, дав добре життя людям. Від старого батька привіз тої пшениці, що двічі на рік родить, роздав її ґаздам, і ті почали сіяти, добрий урожай збирати.

А наш хлопець ще й тепер любить свою золотоволоску.

Як дурень відрізав панові язика

В одному селі жив багатий дідич. Він нікому не давав життя — усіх людей гнав до роботи, а платити не хотів. Та в селі був також чоловік, що мав трьох синів. Два були розумні, а третій — дурний.

Якось чоловік сказав своїм синам:

— Гайда, хлопці, кудись на край світу, бо панисько не дає нам дихати.

— Тікаймо, неньку, — відповіли.

І рушили, куди очі дивилися. Третій син, якого звали дурнем, виходив останнім. Батько глип — а той не замкнув хату.

— А двері! Ти забув!

— Забув, неньку. Я вернуся, а ви йдіть помалу — наздожену вас.

Дурень повернувся, взяв двері на плечі й несе за своїм неньком.

Старий докорив:

— Я ж не казав забирати двері, а лише заперти їх. Ой дурний ти, хлопче!..

— Ви не кричіть, неньку, двері їсти не просять, — відповідає дурень.

Пішли далі. Коли настав вечір, якраз дійшли до лісу. Вирішили там заночувати. Щоб їх не з’їли звірі, повилізали на дерево. Вже почали дрімати, коли внизу, під деревом, зачулася розмова. То був сам дідич з гайдуками. Вони шукали тих, що повтікали, — хотіли завернути назад, до маєтку. Гайдуки розклали під дубом вогонь і почали смажити оленя, якого пан застрелив у лісі.

Дурень почув запах підсмаженого м’яса, що піднявся вгору, і не стримався:

— Яка то гостина, коли нема стола! Ану ловіть…

І кинув униз двері. Пани з несподіванки повтікали хто куди. Дурень зліз із дуба і почав вечеряти.

— Ану, неньку, ану, леґені, злізайте і ви.

Тоді й інші спустилися з дерева, добре повечеряли. Потім вони знову вибралися на дуба, а дурень так наївся, що не міг піднятися й ліг спати на двері. Як тільки розвиднялося, він прокинувся. Витягнув ніж з-за пояса, нагострив об камінь і почав шкрябати собі язика.

Шкребче дурень язика і ні про що не думає. А дідич, який виглянув з корчів, уздрів таке диво, підповз і спитав:

— Що ти робиш, парубче?

— Язика шкребу.

— Нащо?

— Го-го, аби диво сталося.

— Яке?

— Аби чув, що про мене говорять на світі, аби був такий моцний, як найбільший велет, і аби видів, де сховане золото в землі.

У дідича очі засвітилися, як у того вовка.

— Ти б не вишкребтав і мого язика?

— А що дасте?

— Даю, ади, жменю бринькачів. — І дідич витрусив на двері усі свої кишені.

Дурень утішився і каже:

— Сідайте, пане, на пеньок і вивалюйте свого язика.

Пан так і зробив. Дурень обмотав онучею пальці, схопив панський язик і почав його шкребтати. Помалу-помалу витягнув його на цілий лікоть з рота. Шкребтав, як кушнір баранячу шкіру, а пан терпів, бо дуже хотів видіти, де в землі є золото. А дурень — чвах ножем і відрізав йому язика. Панисько заревів, як ведмідь, і почав тікати лісом!

Чоловік зліз із дуба зі своїми синами. Вони пішли далі шукати гараздів. Не знаю, чи знайшли їх, бо казка, адіть, кінчається.

Брехня

Захворів десь якийсь-то цар та й наказує усім панам, усім мужикам, усім міщанам, щоб заходилися його розважать та брехні казать, та такої, щоб у ній і словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному заздрять, та й кажуть, хоч яка там брехня, що правда. Знайшовся один мужик.

— Я можу так збрехати, як цар хоче.

— Ну, бреши.

— Як жили ми, — каже, — ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст від нашої оселі, а одного року та така добра пшениця зародила, одразу поспіла і осипається. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косити, а хліба і забули взяти, косили безперестанку сім днів і сім ночей, не ївши і не пивши; а як прийшла неділя, ми пішли додому вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подали. От посідали ми коло порога, а там лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як ухватив галушку, так вона крізь мене і проскочила та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім сажнів у землю ввійшла!

Тут пани зараз:

— Це, — кажуть, — може бути: сім днів чоловік виживе не ївши, а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий, це, — кажуть, — ще не брехня.

От на другий день звуть його знову брехні казати.

— Я, — каже мужик, — як почав сам хазяйнувати, так усе ходив на полювання та був у мене такий хорт, що я його ніколи не годував.

От раз поїхав я з ним полювати та й зігнав зайця, тюкнув на хорта, хорт за ним; як догнав же, так і ковтнув: тільки задні ніжки трошки видно. Я тоді з коня та до хорта; як устромив йому руку в рот, так і вивернув, як рукавицю, та після того ще сім год з тим хортом полював.

Пани знову:

— Це, — кажуть, — не брехня, це все може статись.

Звісно, панів завидки беруть, що як це мугир та покрива їх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати та й