Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

Я рішуче дивився на них. їх пройняв трепет.

— Він великий, Він Милостивий,— промовила мавпо-

- людина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.

— А те створіння? — запитав я.

— Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло,— сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.

— Ото й гаразд,— буркнув Монтгомері.

— Той, Другий, котрий з батогом...— почала вона.

— Ну? — гостро глянув я.

— ...сказав, що Він помер.

Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.

— Він не помер,— повільно промовив Монтгомері.— Не помер — і все. Не помер, як і я.

— Є такі,— докинув я,— що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер... А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.

— Ось туди йти, Людино, що бігла в море,— відповіла сіра потвора.

Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас з криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько" не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі — гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.

Я опинився один із Млінгом біля мертвої потвори і розпростертого долілиць Монтгомері. Нарешті він повільно підвів голову й, нічого ще не тямлячи, подивився на закривавлену тварино-людину поряд з ним. Це його майже витверезило, і він звівся на ноги. Сірий Оповісник повертався до нас із-за дерев.

— Дивись,— мовив я до нього, показуючи на мертвого нападника.— Чи ж не існує Закон? Он до чого призводить порушення Закону.

Створіння поглянуло на труп і пробурмотіло низьким голосом слова з ритуалу;

— Він посилає нищівний Вогонь.

Решта тварино-людей, витріщивши очі, юрмилася довкола.

Кінець кінцем ми дісталися майже до західного кінця острова. Там ми побачили обідране, понівечене тіло пуми,— лопатка її була роздрібнена кулею,— а за якихось двадцять ярдів далі — й те, чого шукали. Моро лежав долілиць на втоптаній галявинці серед потолоченої тростини. Одну його руку було майже відірвано, сиве волосся — в крові, а голова розбита пуминим ланцюгом. Витолочена тростина забризкана кров’ю. Його револьвер так ми і не знайшли. Монтгомері перевернув тіло на спину.

Час від часу спочиваючу ми понесли його до загорожі з допомогою шести тварино-людей,— бо Моро був таки важкенький. Посутеніло. Двічі ми чули, як поблизу нашого маленького загону вигукували й вили якісь невидимі істоти, а один раз з’явилося маленьке створіння, схоже на лінивця,— воно вп’ялося в нас поглядом і мерщій шаснуло геть. Проте на нас більше ніхто не нападав. Біля воріт загорожі тварино-людська компанія залишила нас. Млінг також пішов із ними. Ми замкнулися, забравши в двір скалічений труп Моро і поклавши його на купу хмизу.

Тоді ввійшли до лабораторії і знищили всіх живих істот, які ще там залишалися.

XIX. Свято Монтгомері

Покінчивши з цим, помившись і поївши, Монтгомері та я ввійшли до моєї маленької кімнати і вперше спробували серйозно обміркувати наше становище. Було вже близько півночі. Монтгомері майже протверезів, проте й досі ще не міг зібратися з думками. Він жив під постійним впливом Моро, і йому, певно, важко було зрозуміти, що Моро може померти. Це лихо несподівано зруйнувало всі його звички, які протягом десяти чи й більше років, проведених на острові, вже стали його другою натурою. Говорив він невиразно, ухильно відповідав на мої запитання і все зводив розмову на загальні теми.

— Як безглуздо влаштований світ,— розводився він.— Все життя — якийсь розгардіяш. Як на мене, то я ніби й зовсім не жив... Цікаво знати, коли воно, оте життя, почнеться! Цілих шістнадцять років борсався під опікою няньок та вчителів, виконуючи їхні настанови, п’ять років у Лондоні забивав собі голову медициною, погано харчувався, мешкав у злиденній квартирі, носив нужденну одежу, віддавався нікчемним порокам і,— треба ж такому статися! — нічого доброго й не зазнавши, завіявся на цей тваринячий острів... На десять років! Ну, й для чого все це, Прендіку? Невже ми якісь мильні бульбашки, що їх видуває дитина?

Важко було припинити ці теревені.

— Зараз нам треба подумати, яким чином вибратися із цього острова,— сказав я.

— А яка з того втіха? Я ж вигнанець. Куди мені податися? Це добре вам, Прендіку. Бідний старий Моро! Ми не можемо туї його залишити, бо вони й кістки обгризуть. Тому, що це... А потім — яка доля спіткає кращу частину тваринного люду?

— Гаразд,— відповів я.— Про це поговоримо вранці. Я вважаю, що треба розкласти з хмизу багаття і спалити його тіло з рештою тих... А з тваринним людом — що може статися?

— Не знаю. Я думаю, що ті, яких створено з хижаків, рано чи пізно покажуть себе. Ми ж не можемо винищити всіх. Адже так? Хоча ваша людяність якраз дозволила б це зробити!.. Але вони зміняться. Вони неминуче зміняться.

Отак, не вгаваючи, базікав Монтгомері, і я відчув, що терпець мені вривається.

— Хай вам біс! — вигукнув він на якесь мов колюче зауваження.— Чи ви не бачите, що мені гірше, ніж вам?

Він устав і пішов по коньяк.

— Пийте! — сказав він, повернувшись.— Ви, мудрий, блідолиций безбожнику з виглядом святого, пийте!

—