Читати книгу - "Емілі виростає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, ні! — взялася перечити Емілі, поквапливо й енергійно. Мимохіть пригадала собі той випадок у Місячному Серпі, як була ще дитиною… Не любила згадувати про те.
Пані Мак-Інтір похитала головою і ретельно вигладила долонею свій білий фартух.
— Ти не повинна зрікатися свого дару, моя люба. То великий дар! Аллана, проте, не знайдуть — о ні! Клара засильно його любила. Це, знаєш, недобре — любити когось занадто сильно. Бог є ревнивим Богом — саме так! Я, Маргарет Мак-Інтір, пересвідчилась у тім на собі. Я мала шестеро синів — шестеро! — і всі красиві та дужі. І що ж мені залишилося? Самі спомини. А першим загинув той, кого любила найпалкіше. Він помирав, коли я молилася за нього. Відтоді я більше не молюся. Певно, те саме відчуває зараз і Клара — твердить, що Бог нас не чує. Аллан був напрочуд гарним хлопчиком. Я залишила Клару саму, не хочу дратувати її марними розрадами. Я ж бо завжди була прибічницею невтручання в чужі справи — не тоді, одначе, коли давала шльопанця королеві. Джулія Голлінгер одно втішає її пустими словами. Немудра жінка! Розлучається з чоловіком, бо він бач не хоче зректися пса, якого дуже любить і якого вона заповзялася випхати з дому. Та я вже можу домувати вкупі з такою, як Джулія, бо навчилася зносити людську глупоту. А тепер я кажу вам «До побачення!», мої хороші. Дуже тішуся, що з вами погомоніла, зичу вам, щоб ніколи в житті не зазнали журби і страждання. Не забуду, як уважно ви слухали мою оповідь. Нині я особа не вельми значна, проте колись я дала шльопанця королеві!
Розділ 15«Це неможливо»
Коли за пані Мак-Інтір зачинилися двері, дівчата нарешті звелися і стали поволі одягатися. Емілі з нехіттю уявляла собі день, який на неї чекав. Чари розвіялися, її вже не вабила «передплатна» робота, сповнена своєрідної романтики й всіляких несподіванок. Збирання підписів у придорожних домівках нараз видалося їй чимось принизливим. Та й фізично обидві дівчини були втомлені значно більше, ніж у тому собі признавалися.
— Немовби цілі століття минули з того дня, як ми вирушили зі Шрусбері в нашу мандрівку, — піднесено промовила Ільза.
Емілі почувала те саме і з такою ж гостротою. Здавалося їй, наче та ніч роздумів та мріянь при місячному сяйві прийшла в її спогади з далекого-далекого минулого. А ніч остання була, властиво, безсонною — короткий досвітній сон залишив по собі немиле, непевне відчуття, мовби туманом повиті спогадування далекосяжної подорожі в незнану країну… Оповідання пані Мак-Інтір на деякий час те враження розвіяло, однак тепер, коли Емілі неспішно розчісувала довге своє волосся, — воно повернулося.
— Почуваюся так, наче кілька годин простувала цієї ночі невідомо куди, — мовила вона. — Снилося мені, що знайшла малого Аллана… тільки не пам’ятаю, де саме. Страшно було усвідомити, що секунду тому ти його віднайшла — і раптом забула, де.
— Я спала, мов камінь, — сказала Ільза, позіхаючи. — Нічого мені навіть не снилося… Емілі, я хочу якнайшвидше забратися з цієї домівки, щось мені тисне у грудях — тисне до болю, мені страшно, я хочу втекти звідси — чуєш? Коли б я могла чимось допомогти — це інша річ. Але ж тут я безсила! Я сама зсувалася з глузду, як слухала оповідь цієї старої — яка нечула, яка бездушна істота! Вона ж анітрохи не переймається долею нещасного Аллана…
— Гадаю, вона вже давно не переймається нічим на світі, — замислено відказала Емілі. — Тим-то люди і вважають її за несповна розуму. Так: людей, котрі ні про що не турбуються, мають за ненормальних — доказом тут може бути кузен Джиммі. Але ж яка історія! Передовсім я використаю її як матеріал для вправ, а згодом постараюся, щоб її надрукували. Це ж першорядний нарис для часопису, треба тільки схопити тон і емоцію, що нею дихали слова оповідачки. Занотую, либонь, деякі з її висловів у моїй «книзі», а тоді рушимо далі.
— А ну тебе до лиха з тою твоєю «книгою», — вибухнула Ільза. — Спускаймося додолу, поснідаємо, якщо запропонують сніданок, — і в дорогу!
Та Емілі, збуджена новою літературною темою, вже забула про все на світі.
— Де ж моя «книга»? — спитала вона розгублено. — Нема її в моїй дорожній торбині… Я пам’ятаю точно: вчора ввечері я не брала її з торбини.
— Чи не вона лежить он там, на столі? — запитала Ільза.
Емілі перевела погляд на стіл і зумілася.
— Ні, це неможливо… Так, справді… Як це сталося? Я не могла помилитися: поза сумнівом, я не витягувала її з торби.
— Либонь, ти все ж таки забула, — байдуже відказала Ільза.
Емілі вражено підійшла до столу. «Книга» лежала розкритою, біля неї — олівець. І раптом щось прикувало до себе погляд Емілі. Нахилилася над столом…
— Чом би тобі не поквапитись і не зашпилити врешті волосся? — нетерпеливилася Ільза. — Я вже готова, як бачиш. На Бога, Емілі, відірвися від своєї «книги» й одягнися нарешті!
Емілі обернулася до неї, тримаючи в руці розгорнену «книгу». Лицем бліда, аж біла, тільки очі її потемніли від переляку й тривоги.
— Ільзо, поглянь, — промовила вона тремтливим голосом.
Ільза приступила ближче й задивилася на сторінку, що її показувала Емілі. На сторінці виявився малюнок, досить майстерно виконаний, — малюнок домівки над річкою,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Емілі виростає», після закриття браузера.