Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

«До нашого безліття їм байдуже, — став на мислі і схилив обважнілу голову на руки. — А що ж буде далі, коли втрата Дулібії і Тивері відійде в давнину і стане звичкою? Погодяться з тим та й забудуть, що була колись он яка спільність і була знана в світах могуть? Ні, ці настрої слід гасити в зародку. Я ж, може, на те й поставлений на місце стольника, аби щось значити в землі Трояновій, а не просто собі бути при князеві-привідці».

У тому застіллі Світозар не зважився ділитися з Велемиром своїми утаємниченими намірами — не той день і не той час, не ті довкола й люди. Зате через місяць-півтора, коли випала нагода зустрітися і уже в своєму теремі, а мислі і наміри стали певнішими, не ходив довго блудом, одразу і без жартів запитав князя-привідцю: чи є в Києві і його околіях співці-гуслярі, гудці-скоморохи та каліки перехожі?

— Ні тих, ні других, ні третіх не бракує. А нащо вони стольникові?

— Коли потепліє і потепліє по-справжньому, допоможи мені зібрати їх докупи. Діло маю до них.

Велемир явно не розумів затії свого стольника, дивився на нього зачудовано і відмовчувався. Світозар завважив те і не став зволікати.

— Маємо знати, Велемире, що діється в Дулібській, Тиверській землях. І не тільки там, у Паннонії, Гепідії, між слов’ян, що під обрами і поза обрами, також. А ще у землях сусідів їхніх — ромеїв, франків, як і наших — кутригурів.

— Отак?

— Отак, княже. Цій братії — і калікам, і співцям-гуслярам та скоморохам — усі путі відкриті. Най ідуть ними, доглядаються та дослухаються і шлють нам свої звіди. Маємо знати, що замишляють на поневоленій землі обри, що робить і як мислить заверижений ними люд, про що дбають сусіди їхні.

— Не перечу, знати треба. Та, може, не зараз? Може, спершу маємо згуртувати силу, спроможну піти на аварів.

— Тоді особливо треба буде знати, та зараз теж не завадить.

Сказав багато Велемирові, та сказав не все. Не так знає він київського князя, аби одкривати йому, окрім помислів, ще й порухи серця. Наміри стольника — одне, а наміри мужа — зовсім інше. Кому, крім нього, треба знати, що серце його зазирає далі і зважується на більше? Сам ставав, спонукуваний жалями, на мислі, сам і робитиме її ділом: добуде чи не добуде собі Данаю, то вже як складеться, а волю землі Трояновій має добути. Вітець і мати брали злюб затим, щоб дати їй надійну твердь — дітей-оборону. У нього не склалося так. Злюбні узи з Данаєю були солодкі, та не дали нащадків, тож мусить себе класти на жертовник в ім’я волі і благодаті, як і в ім’я примирення з братами. Ано, в ім’я примирення також. Кожен мусить чимось платити рідній землі за те, що народився на ній. Це й буде вона, його дарствениця[67], а коли має провини, то буде й покута.

V

Замирившись із антами, Дандал відвів турми в Прикарпаття, а проте через гори не поспішав правитися з ними. Став трьома таборами і ані руш. Чогось жде, а чого — одне Небо відає. Не інакше, як вагається, іти йому за перевали чи не йти. А те вагання не могло не навіювати кожному свої мислі: одним — тривожні (що, коли Дандал передумає і зламає ряд, піде потоптом, хоча б і по Тивері), другим — сумовиті (чи довго ще нидітимуть тутки без діла і як буде, коли повернуться до жон і дітей отак, як є, з порожніми руками?).

Терхани вільніше почували себе в присутності привідці, ніж вої. Як би там не склалося, серед них немало таких, що були донедавна нарівні з Дандалом. А проте й вони не зважувалися запитати: «Як надовго отаборилися? Чого ждемо?»

Чи Дандал завважив їхні допитливі позирки, чи надумався врешті-решт, покликав одного з терханів і велів послати гінців до Форисина, всіх інших чільних братів — кликав їх на родову раду.

Не пояснював, про що йтиметься на раді, та терхан і без слів розумів: привідця щось важливе має повідати братам, а отже, і всім їм, воям аварських турм. Скликається надто багато ханичів, аби кликати заради дрібної забаганки.

Як виявилося потім, догадка його ходила у парі з істиною.

— Хто стане каганом, хто — хакан-бегом у каганаті, — почав Дандал, діждавшись, коли брати усядуться, — скаже велика рада, і не тут — у стольнім стійбищі. Та перед тим, як виходити на неї, я хотів би, аби ви, спадкоємні сини великого Баяна, розкинули мислю по родословному дереву і нарекли одного й другого. Не сперечатися ж нам там, на великій раді. Коли є така потреба, посперечаймось тут. Туди маємо виходити єдині в помислах і намірах своїх. Отож питаю всіх і кожного зокрема: кому передамо стіл вітця нашого? Хто серед аварів найдостойніший цього?

— Ти, Дандале! — рвійно підвівся і твердо виголосив Хафіз. — Ти найстарший серед нас, умудрений належним досвідом, тобі й бути каганом у аварів!

— Є достойні й серед молодших, — не поспішав зголошуватися Дандал. — Може, хтось із них візьме на себе цю повинність — стояти на сторожі честі і слави родів наших, боронити добуту потом і кров’ю землю, на якій ще за вітця покладено сісти навічно.

Брати відмовчувалися. Дехто крадькома позирав на Форисина, уповав на нього чи питався: а що ти скажеш?

І Форисин сказав:

— Бери ти, Дандале, на себе повинність вітця нашого. Під твоєю орудою турми аварські взяли гору над самими антами, тобі й бути каганом у аварів.

— А так, — жвавіше підтримали його радні. — Будь ти, Дандале, каганом. Сідай на місце вітця і прав нами!

— Являв не раз їх, і мужність, і мудрість, і не властиву всім іншим витримку, тобі й вручаємо свою долю, як і долю родів наших!

На його бік стала видима більшість, коли хтось і сумнівався, то мовчки, і те збадьорило Дандала.

— За довіру спаси біг, брати мої. Постараюся бути гідним ваших сподіванок, як і імені вітця нашого. А тепер поміркуймо, хто з терханів стане на чолі