Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

— Звучить мило, — сказав Том. Я могла сказати, що мої розповіді зачепили його, його риси обличчя виражали мрійливе захоплення. Він був заворожений, неначе казкою перед сном про інші світи.

— Ти міг би залишитися там на деякий час, — сказала я. — Якщо хочеш.

Том пожвавився від такої пропозиції, вдячність робила його сором’язливим.

— Лише, якщо я не буду тягарем, — сказав він, рум’янець згущувався на його щоках.

Я уявляла, як Сюзен та інші зрадіють, що я привела новенького. Розширення рядів, давні хитрощі. Широколиций прихильник, що возз’єднає свій голос з нашими і поповнить наші продовольчі запаси. Також було ще дещо, що я хотіла розбавити: напружена і приємна тиша в автомобілі, затхла спека здіймала випари від шкіри. Моє деформоване відображення у дзеркалах заднього виду, так, що я могла вловити лише стан свого волосся, веснянкувату шкіру плеча. Я набувала дівочих форм. Автомобіль переїхав через міст, минув завісу смороду від звалища. Мені було видно відрізок іншого віддаленого шосе біля води і болотисту поверхню, яка різко опускалася в долину, ранчо, що ховалося серед тих пагорбів.

Тимчасом ранчо, яким я його знала, було місцем, яке проіснувало недовго. Кінець був уже близько: переплітання особистих елегій. Мною керували надто оптимістичні імпульси. Різка внутрішня зміна, як тільки автомобіль Тома звернув на дорогу, що вела до ранчо: минуло два тижні, не так уже й багато, проте бажання повернутися було нестерпне. І лише, коли я побачила, що все досі там, досі живе, хоч напівсонне і дивніше, ніж будь-коли, чи вловила я хвилювання, що воно може зникнути. Усе те, що я любила, дивовижний дім — як у фільмі «Віднесені вітром», так мені здавалося, коли я знову наближалася. Замулений прямокутний басейн, наполовину порожній, з купами водоростей, не оштукатурений бетоном: це все могло знову стати моїм.

Коли ми з Томом вийшли з автомобіля, я на якусь мить завагалася, помітивши, що джинси Тома надто чисті. Можливо, дівчата будуть діставати його, можливо, це була погана ідея запросити його. Я переконувала себе, що все буде гаразд. Я спостерігала, як він поглинав загальну картину — як я розуміла, він був вражений, проте, мабуть, помітив і недоліки, самі лише скелети автомобілів. Дохла жаба дрейфувала на поверхні ставка. Але це були речі, які для мене вже здавалися непомітними, так само, як рани на ногах Ніко, із застряглими шматочками гравію. Мої очі вже звикли до текстури розпаду, тож мені здавалося, що я повернулась у коло світла.

13

Донна зупинилася, коли побачила нас. Вона тримала в руках клубок випраної білизни, яка мала запах запиленого повітря.

— Про-блемка, — запнулася вона. «Проблемка» — слово з давно забутого світу. — Та леді просто впіймала тебе, так? — сказала вона. — Добряче дісталося.

У неї були темні кола під очима, запалі риси обличчя, проте ці деталі приховувала фамільярність. Вона, здавалось, була доволі рада мене бачити, але коли я відрекомендувала Тома, вона швидко перевела погляд на мене.

— Він підвіз мене, — я пояснила послужливо.

Посмішка з’явилася на обличчі Донни, вона підкинула білизну вище, тримаючи її в руках.

— Усе гаразд, що я тут? — прошепотів мені Том, неначе я тут узагалі що-небудь означала. Ранчо завжди радо приймало гостей, обробляло їх, і я не могла уявити, що могло б стати причиною змін.

— Так, — сказала я, повернувшись до Донни. — Правда?

— Ну, — сказала Донна. — Я не знаю. Ти маєш поговорити зі Сюзен. Чи Ґаєм. Так.

Вона неуважно хихикнула. Вона була дивна, проте, як на мене, то це була пуста балаканина Донни, що могло викликати в мене навіть певну прихильність.

Якесь ворушіння у траві привернуло її увагу: ящірка, що поспішно шукала тіні.

— Рассел бачив гірського лева кілька днів тому, — зауважила вона, не зосереджуючись ні на кому конкретно. Її очі стали широкими. — Дико, еге ж?

— Гляньте, хто повернувся, — сказала Сюзен, у її привітанні відчувався гнів. Неначе я їздила в невеличку літню відпустку. — Ми думали, ти вже й дорогу сюди забула.

Проте вона ж бачила, що місіс Дютон зупинила мене. Сюзен не зводила очей з Тома, неначе це він був причиною того, що мене не було. Бідний Том, вражений зарослим травою двором, крутився на місці, неначе відвідувач музею. Його ніс зморщився від смороду, що поширювався від тварин і забитого нужника. На обличчі Сюзен була така ж ледь вловима зніяковілість, як на обличчі Донни: вони більше не могли уявити світ, де тебе може бути покарано. Раптом я відчула винуватість за ночі з Тамарою та цілі вечори, коли я навіть не згадувала про Сюзен. Я намагалася розповідати про квартиру батька так, щоб це звучало гірше, ніж насправді було, що начебто я була під наглядом кожну мить, страждала від безкінечних покарань.

— Господи, — Сюзен пирхнула. — Умерти можна.

Тінь від будинку ранчо простягалася по траві, неначе незвичайна кімната на свіжому повітрі, ми зайняли трохи тієї блаженної тіні, ряд москітів завис у слабкому післяполуденному світлі, повітря виблискувало з карнавальним лиском — знайомі тіла дівчат притискалися до мене, що допомагало мені оговтатися. Швидкий відблиск металу показався з-поміж дерев — Ґай рихтував автомобіль у задньому дворі ранчо, дзвін відлунювався і зникав. Сонні фігури дітей тинялися навколо невеличких калюж: хтось забув вимкнути шланг.

Гелен була обмотана ковдрою, затягнувши її аж до підборіддя, неначе бавовняний комір-стійку, а Донна безупинно намагалася стягнути її і виставити напоказ тіло королеви балу, гематому на стегні Гелен. Я усвідомлювала, що поруч Том зніяковіло сидить на землі, проте переважно моє серце завмирало від знайомих обрисів Сюзен, що сиділа поруч зі мною. Вона говорила швидко, на її обличчя виступав піт. Її сукня була поношена, проте очі сяяли.

Тамара і батько ще навіть не були вдома, розуміла я, і як дивно бути вже на ранчо, а вони ще навіть не знали, що я зникла. Ніко катався на триколісному велосипеді, який був замалим для нього. Велосипед поржавів і скрипів, коли він щосили тиснув на педалі.

— Милий хлопчик, — сказав Том. Донна і Гелен сміялися.

Том не зовсім розумів, що було смішного в тому, що він сказав, але він заморгав, неначе хотів розібратися. Сюзен зірвала соломинку трищетинника, сидячи в старому кріслі, витягненому з дому. Я шукала очима Рассела, але ніде його не бачила.