Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

А в мене навіть не знайшлося сил спробувати збагнути те, що вдалося почути. Я лише слухала, покірно відкривала рота, жувала, підставлялася під недбало-лагідні погладжування, і чекала.

І от обід – або вже вечеря, навіть пізня, можна сказати – закінчився. Тихі й безмовні служниці прибрали зі столу, залишивши тільки вази із фруктами, високі прозорі склянки та пузаті пляшки з якимись напоями. Розмова давно вже стихла. І я навіть почала дрімати, сито пригрівшись під боком у Са-оіра. І навіть про змія забула, і про його дивну поведінку.

− Ми готові тебе вислухати, Чотжаре, − вириває мене з дрімоти голос мого світлого се-аран.

Різко розплющивши очі, дивлюся на на-агара, що підповзає до нас. І знову він показує своє передпліччя з татуюванням. Тепер уже А-атону. Візерунок на його шкірі вже побляк і не здається таким опуклим і пульсівним, як раніше.

Між чоловіками повисає багатозначна тиша. Судячи з усього, наповнена мовчазним монологом Чотжара, який намагається щось довести моїм господарям.

А я забуваю, як дихати, чекаючи... не знаю чого. Їхнього рішення, напевно.

І мимоволі згадуються ті фантастичні та фентезійні історії, які доводилося читати. Про істинні пари та всілякі мітки. Попадалися й татуювання всякі серед них...

О боже! Тільки не це! Нехай це його татуювання означає щось інше. Що завгодно, хоча, мабуть, необачно такого бажати. Але як подумаю, що ще й цей змій нахабний на моє тіло претендуватиме з якимись своїми правами. Ні!

Та й маячня це все. З якого переляку йому мене хотіти? Нічого такого в мені нема. Хіба що екзотичність за їхніми мірками. От тільки з їхнім ставленням, ніби я нижча істота і мало не вихованець, навряд це можна вважати перевагою.

І взагалі Чотжар змієхвостий. У нас, найімовірніше, повна видова несумісність.

Може, це татуювання якось із його клятвою хранителя пов'язане? Мені здалося, він турбувався, що господарі своєю зі пристрастю можуть завдати мені шкоди. А він же й ціною свого життя присягнувся мене захищати. Уявляю, як його бомбить від усвідомлення, що треба охороняти ту, чиє життя повністю залежить від когось іншого.

Тут тільки поспівчувати можна.

− Що думаєш із цього приводу, Са-оіре? – згодом цікавиться А-атон, скоса глянувши на брата.

– Думаю, що коли вже він став її хранителем, то ментальний зв'язок між ними буде не зайвим. Якщо підходити до цього питання раціонально, то навіть необхідним. Наша се-авін справді іноді реагує надто емоційно навіть на безпечні для неї речі. І з таким самим успіхом може не розгледіти небезпеку через незнання. Чотжар швидше зможе навчити її усього необхідного, маючи можливість спілкуватися з нею безпосередньо. Тому я не заперечую, – знизує плечима мій темний се-аран. − Погодься, що втрачати таку ласу і слухняну се-авін через її вразливість і непоінформованість, буде недозволеною дурістю.

− Тут я з тобою згоден, брате. Що ж... Чотжаре, ми дозволяємо тобі говорити з нашою се-авін Ліною. Але якщо я хоч щось зауважу щось зайве… – А-атон багатозначно дивиться на змія. – Вона наша. І це незмінно назавжди, ти зрозумів?

Про те, щоб спитати мене, ніхто з чоловіків навіть не думає. Так, я розумію правоту Са-оіра. І заперечувати не бачу сенсу. Але сам факт... дошкуляє і ще раз нагадує, хто я для них. Майно, з яким що хочуть, те і роблять.

На-агар незворушно кланяється. І переводить свій погляд на мене. Ковзає ближче.

− Ліно, йому треба доторкнутися до тебе і подивитися тобі у вічі, − пояснює мені А-атон. – Щоб налагодити між вами ментальний зв'язок. Дозволь йому.

− Це дуже боляче? – мерзлякувато смикаю плечима, підводячись і сідаючи рівно. Вибору мені все одно не дають.

– Ні. Якщо не опиратимешся його проникненню у твій розум, – спокійно повідомляє А-атон.

А Са-оїр несподівано теж сідає й охоплює мої плечі своїми долонями. Ще й до спини притискається.

Найімовірніше, щоб утримати мене на місці. Але мені хочеться думати, що для підтримки.

Криво посміхаючись, Чотжар схиляється до мене. І тягнеться до обличчя.

Зітхнувши, підіймаю на нього очі, дозволяючи впіймати свій погляд. І тієї ж миті скронь торкаються чоловічі пальці.

Тілом пробігає нервовий дрож, але я щосили намагаюся розслабитися. І не чинити опір, як сказав мені Са-оір.

Очі на-агара стають темнішим і глибшими. Зіниці спочатку звужуються до тонких вертикальних смужок. А потім поволі розширюються. І я, мов у вир, провалююся в їхню непроглядну темряву. Повністю втрачаю орієнтацію у просторі, мимоволі завалюючись назад… на Са-оіра.

Голову ніби в лещатах стискає. Тяжко і нудно. Це не боляче. Але й хорошого мало.

«Ну привіт, Ліно,» – раптово чую я шиплячий голос у своїй голові.

І по шкірі аж мороз бере, так моторошно це сприймається. Що він тепер зможе побачити? Усі мої думки?

«Не бійся. Більше, ніж треба, дивитися не буду, − хмикає голос у моїй голові. – Завтра багато про що поговоримо, земна крихітко», – обіцяє, змушуючи насторожитися. І відступає нарешті, покидаючи мій розум.

Темрява відпускає мене, залишивши на згадку чорні плями, що танцюють перед очима. І те, як задоволено киває Чотжар моїм господарям, я бачу лише уривками. А потім і зовсім зажмурююсь, намагаючись подолати легку нудоту.

− Можеш йти. Сьогодні ти Ліні не знадобишся, − наказує Чотжарові А-атон.

І через хвилину я знову залишаюся зі своїми се-аран наодинці.

− Випий, − притискається до моїх губ щось холодне. Край склянки.

Слухняно зробивши ковток, відчуваю в роті кисло-солодку свіжу прохолоду соку, що вже пила сьогодні.

– Господарю, а мені завжди буде так погано від цього ментального спілкування? – питаю пошепки.

– Ні. Тільки вперше. Твій мозок не звичний до сторонніх втручань, – пояснює мені Са-оір. – Завтра буде легше.

− Можна ще запитати? − розплющую я очі.

А-атон злегка киває зі згодою.

– Навіщо йому це? Він справді… подумав, що мені там боляче було? Це татуювання у нього на руці через це так пульсувало?