Читати книгу - "Замирення"

Доки Сол дістався сільського бару, там уже всі були, повно завсідників набилося всередину, смакуючи, очікуючи на виступ кількох місцевих мешканців, які називали свій музичний гурт «Мавпячий лікоть». Причал, звідки відкривався чудовий краєвид на темний океан, був порожній — було занадто холодно, з одного боку, а з іншого — він поквапився зайти досередини, чекаючи на концерт. Від того дня з галюцинаціями на пляжі Солові дедалі кращало, і ніхто з Легкої Бригади не повернувся, аби зіпсувати йому настрій. Температура у нього знизилася, та й тиск у голові спав, а з цим — і жадання обтяжити Чарлі своїми проблемами. Йому нічого не снилося вже три ночі. Навіть зі слухом стало все чудово, от наче йому гарно струсонуло вуха, наче був поштовх усьому тілу: в кожному русі стало більше енергії. Отже, усе здавалося нормальним, начебто нічого його не турбувало, і все, за чим він сумував, — це за спостереженнями Ґлорії, яка спускається з пляжу до маяка, або видирається на скелі, або швенді справляє біля повітки.

Чарлі навіть пообіцяв зустрітися в барі, на короткий час, а тоді й знову поїде на нічну риболовлю; попри жорсткий графік, він здавався задоволеним, що заробляє гроші, але останні кілька днів Сол із Чарлі бачилися лише мигцем.

Старий Джим, зі своїм червонястим обличчям, схожим на шматок бекону, і розпатланими білими баками, наказав перемістити розхитане та розладнане піаніно в далекий кут головної кімнати. Навколо Старого Джима розігрівався ансамбль «Мавпячий лікоть»: невлад, хто в луг, а хто в плуг, грали скрипка, акордеон, акустична гітара й тамбурин. Піаніно, врятоване з моря, відновили та причепурили, і воно постало у колишньому незатьмареному блиску — на кришці збереглася перламутрова інкрустація, проте все ж таки інструмент не позбувся хрипкості та верескливого звучання після своїх митарств, а деякі клавіші, за визначенням Старого Джима, «провисали та западали».

У цьому місці приємно пахло сигаретами та жирною смаженою рибою, а також трохи відгонило надто солодким медом. Устриці щойно виловлені, а пиво з кулера — дешеве. Сол тут швидко забував про всі свої прикрощі. Його тут радісно вітали, хай подеколи й грубувато. Будь-які його молитви призводили до того, що жоден інспектор охорони здоров’я не поткне й носа до тутешньої крихітної кухоньки чи до грилю, біля якого збиралися з невимовною надією чайки.

Чарлі вже був там, замовивши невеличкий круглий столик з двома ослонами, притулившись до стіни біля піаніно. Сол проштовхався крізь лещата тіл — мабуть, шістдесятьох осіб, майже натовпу, із забутого узбережжя — і, перш ніж сісти, стиснув Чарлі плече.

— Вітаю у наших пенатах, незнайомцю, — сказав Сол, інтонацією надаючи цій фразі ще більшої банальності.

— Хтось у кращому гуморі, хлопче, — сказав Чарлі. А тоді похопився: — Тобто я…

— Не знаю ніякого хлопчика, якщо ти не маєш на увазі пуцьвірінків, — озвався Сол. — Ні, я розумію, що ти маєш на увазі. Розумію. Почуваюся набагато ліпше. — Перше свідчення від Чарлі, що він переймається Соловим станом, і воно тільки поглибило його прихильність до Чарлі. Той ніколи не скаржився, коли Сол нарікав на летаргію та симптоми, а лише намагався якось зарадити. Можливо, вони зуміють повернутися до нормального життя, щойно ця нічна рибальська експедиція добіжить кінця.

— Добре, добре, — промовив Чарлі, трохи знічено усміхаючись і роздивляючись довкола, — незграбність, яку він виявляв на публіці.

— Як у вівторок порибалили? — Тоді Чарлі сказав щось про добрий улов, але вони не говорили довго.

— Поки що якнайкраще, — сказав Чарлі, аж засяявши. — Багато скатів усяких та камбали. Трохи кефалі й окунів. — Чарлі платили фіксований оклад за годину, але він отримував і бонуси, якщо йому траплялася рибина більшої ваги.

— Щось дивне було? — Це Сол завжди питав. Він любив слухати про чудернацьких морських істот. Останнім часом, розмірковуючи над розповіддю Генрі, він особливо зацікавився відповіддю на своє питання.

— Лише кілька химородних рибин. Кинув їх назад до води, бо такі поторочі були. Якась дивоглядна риба — що воно за різновид? — морський бризкун, із вигляду такий, ніби крові напився.

— То й слушно ти зробив.

— Знаєш, вигляд у тебе куди кращий. Як там на маяку, спокійно?

Це Чарлі таким чином питав: «Скажи мені, чому тоді по телефону ти скаржився, що не дуже весело навкруги?» Сол саме хотів повідати йому цілу сагу своєї боротьби не на життя, а на смерть із Генрі та його Легкою Бригадою, коли зненацька піаніно змовкло, а Старий Джим звівся на ноги й відрекомендував «Мавпячий лікоть», хоча їх усі й так знали. До складу музичної групи входили Сейді Доукінз, Бетсі Піпін і колишній волонтер на маяку — Бред. Усі вони іноді працювали у сільському барі. Труді, мати Ґлорії, грала на тамбурині, сиділа на місці для гостей. Ну, колись настане й Солова черга.

«Мавпячий лікоть» заграв якусь сумовиту, низьку за тональністю пісню про морські скарби, які замальовувались соковитими словами цього наспіву, та про двох нещасливих закоханих, а ще — про трагічний пагорб, який видно над таємною бухтою. Як зазвичай, але не вельми, це нагадувало хорову матроську пісню, а швидше те, що Чарлі зве «морськими гіпі, усі в піску», популяризаторів незмінного приємного для слуху стилю фольк-поп. Сол це вподобав, хай навіть Бред і надто бив на дешевий ефект, намагаючись потрафити публіці. Але Чарлі пильно вдивлявся у напій, нахилившись над своєю порцією трунку, зітхаючи, спохмурнілий, потім крадькома зиркнув на Сола, а Сол схвально похитував головою, смакуючи музику. Звісно, виконання не дуже, бо музиканти так собі, але ж кожен виступ вимагає витримки і забирає нерви. Зазвичай його самого аж усього сіпало перед виголошенням казань, що, можливо, було Божим знаком, коли він тепер про це згадував. Найгірші бували ті вечори, коли Сол заздалегідь відтискався від землі та стрибав на місці, аби позбутися страху перед виступом.

Марлі нахилився, Сол теж підсунувся. Марлі шепнув йому на вухо:

— Знаєш про ту пожежу на острові?

— Ну?

— Один мій товариш тоді вудив рибу — і побачив багаття. Якісь люди палили папери — годинами, як ти сказав би. Але коли він одвернувся, а потім озирнувся, то побачив, що вони вантажать стоси коробок на моторні човни. А хочеш знати, куди попливли ці човни?

— У відкрите море?

— Ні. На захід, огинаючи узбережжя.

— Цікаво. — Єдине, що розташовувалося на захід від острова Провалу, окрім перенаселених москітами фіордів, були тільки пара невеличких містечок і військова база.

Сол усівся навпроти, просто вп’явшись очима у Марлі, а той кивнув йому, мовляв, «Я ж