Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Я увійшов до пабу, затискаючи цигарку між зубами. Двері за мною важко зачинилися, видавши глухий стук. Усередині було напівтемно. Світло від ламп ледь-ледь пробивалося крізь задимлену атмосферу. Присутні відразу ж глянули на мене. Дим від цигарок висів у повітрі, створюючи майже відчутний туман. Запах алкоголю, тютюну і поту наповнював приміщення, змішуючись в єдиний важкий аромат.

Паб був старим, з потемнілими від часу дерев'яними панелями і потертою меблею. На стінах висіли старі картини і фотографії, які нагадували про давно минулі часи. Дерев'яні балки на стелі скрипіли, коли я проходив повз них. Підлога була покрита товстим шаром пилу і бруду. Місцями виднілися сліди від взуття та розлитого пива. 

В мене не було бажання з кимось розмовляти. Я не шукав нічиєї компанії. Мовчки направився у бік столика, що стояв в найтемнішому кутку. Місце там було тісне і затишне, наче схованка.

——— Пане Ганц, бажаєте щось замовити? — підбіг до мене господар. 

Його обличчя було знайоме, з темними кругами під очима і натягнутою усмішкою, що більше нагадувала гримасу.

——— Як завжди, — відповів я, сбивши попіл із цигарки на підлогу. 

Попіл впав у маленьку купку, додаючи ще більше бруду до цього місця.

Господар зник так само швидко, як і з'явився. Я сів за стіл і думками матюкнувся. В мій бік йшла місцева мамця, жінка з великим обвисшим бюстом і занадто яскравим макіяжем.

——— Пане Ганц, ви вже повернулись! Яка радість!

Вона сіла за мій стіл і почала розповідати, як її дівчата нібито сумували без мене. Що ж, я часто бував в її закладі, є такий гріх. Проте саме того вечора я не збирався нікуди йти. На душі було паскудно. Хотілося просто напитись. Я не шукав розради в компанії. Мовчки палив і робив вигляд, ніби слухав її. Це був один з тих вечорів, коли я повернувся із завдання до міста, в якому жив останні вісім років. Щоразу я шукав все складніші і складніші доручення. Проте завжди повертався живим. Це виносило мені мізки. Я хотів померти, але не знав, як саме мені це зробити. Смерть ніяк не приходила до мене. Вона була надто далеко, надто недосяжною.

——— То кого мені до вас сьогодні відправити? — запитала мамця. — З ким хотіли б сьогодні розважатися?

Я поклав на стіл свій гаманець.

——— Забирайте все і не підходьте до мене найближчого тижня. Я хочу побути сам.

Вона здивовано глянула на гаманець. Потім на мене. Її обличчя виражало змішані емоції — від подиву до розчарування.

——— Що ж, якщо це ваше бажання… 

Голос був тихим, майже шепотом.

«Забирай гроші і вали вже», — подумав я, спостерігаючи за тим, як вона нібито не хоче нічого від мене брати. Проте вона хотіла. Я бачив це по її жадібним очам, які блищали в напівтемряві. Її пальці тремтіли, коли вона взяла гаманець і відкрила його.

Як і думав, вона забрала звідти все, що там було. Її рухи були швидкими і спритними, наче вона боялася, що передумаю. Потім пішла. Я затушив цигарку в попільничці, яка була переповнена недопалками, і закрив очі, насолоджуючись тишею. Та тиша була недовгою.

——— Пане Ганц…

——— Та що ще? — розлючено крикнув я.

Відкрив очі. Переді мною стояв господар з пляшкою і чистою склянкою. Його обличчя було стомленим, але привітним. За ним стояв молодий багатій у вишуканому чорному одязі — аристократ, якому точно не місце в подібних закладах. Його одяг був бездоганно чистим, а рухи стриманими і вишуканими, що різко контрастувало з брудною і шумною атмосферою пабу.

Я запросив його до столу і велів принести ще одну пляшку і ще одну склянку. Його манери і вигляд не відповідали цьому місцю, але його присутність викликала у мене цікавість.

——— Закуски? — вирішив уточнити господар.

——— Не треба, — відмахнувся я.

Після цього господар пішов, залишивши нас наодинці. Я відкрив зубами пляшку і налив собі в склянку дешеве пойло, яке він щойно приніс. Аристократ тільки поморщив носа. Його обличчя виражало відразу і здивування.

——— Ваша поведінка зовсім не відповідає тому, що зазвичай розповідають про ельфів! Де ваше виховання? Де ваші манери?

Я з байдужим виразом опорожнив склянку і почав знову наливати. Мої рухи були повільними і навмисно недбалими. Я не збирався виправдовуватися перед цим чужинцем. Сповіді я точно не потребував.

——— Хто ти взагалі такий і чого приперся до мене? — запитав я.

——— Я — барон Віслонський, — гордо сказав аристократ.

Але я тільки глянув на нього з-під лоба і знову почав наливати, не відриваючи погляду від його обличчя.

——— Ближче до справи. Кого треба вбити? 

В цей час господар приніс другу пляшку і другу склянку. Поставивши їх на стіл, він швидко пішов геть. Лише кинув швидкий погляд в мій бік. Його обличчя було сповнене тривоги і цікавості. Та мені було байдуже, що він там про мене думав. Я був його постійним клієнтом і більше мене нічого не цікавило.

——— Нікого, — замʼявся раптом барон.

Він з огидою дивився на все, що його оточувало. Його обличчя виражало відразу і невдоволення. Він явно не звик до таких місць. 

——— Вбити нікого не потрібно. Потрібно врятувати життя моїй матері. Вона дуже хвора. Щось вбиває її, але жоден з лікарів не може визначити, що саме.

Почувши, що нікого вбивати не треба, я далі вже не слухав. Його слова зливалися в суцільний потік, не маючи для мене жодного значення. Мене не цікавило лікування, ворожіння чи пошуки чогось там. Я хотів тільки вбивати. Бо тільки так я міг опинитись на межі між життям і смертю. Це був єдиний спосіб зустрітись з Латерією. Її образ не покидав мою свідомість. Я так і не зміг її забути.

Відкинувшись на спинку стільця і вдихаючи запахи, що розліталися по цьому старому приміщенню, я думав про те, що саме мав сказати їй, якщо ми все ж колись зустрінемось.

——— Пане Ганц, — перервав мої роздуми дзвінкий жіночий голос.

Потім білявка, звабливо посміхаючись, плавно сіла мені на коліна і обвила руками мою шию. Її очі блищали вогнем бажання, а губи дражливо тяглися до моїх.