Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Цвітана.

Я заледве розплющую очі, і ледь поворухнувшись розумію, що знаходжуся в обіймах Оксена. Який спершись об стіну спить. Намагаюся тихо вибратися з його обіймів, й теплого пледа, чим розбуджую чоловіка.

Оксен сонно дивиться на мене. Здригаюся від холоду. В тунелі надто холодно. Я на мить закриваю очі та йду від Оксена. Почуваюся втомленою, та дуже хочеться спати. А ще все тіло тремтить від холоду. В обіймах Оксена, і справді значно тепліше та затишно. Але я не можу собі дозволити ці ніжності.

Відкидаю усі відчуття, бо мене бісить те, що, як султан, так і Оксен вирішили, що можуть мене привласнити. Ще султана я можу зрозуміти. В нього це в крові, і схоже це передалося Оксену по генах, але на дворі XXI століття, а не, золотий вік Османської Імперії.

Зупиняюся біля голубого диму, і в котре здригаюся від холоду. Таке враження, що у тунелі мінусова температура.

— Цвітано!

Здригаюся від оксамитового голосу Сафіна. Обертаюся, він стоїть поруч. В його очах стільки заклопотаності. Чоловік підходить ближче, а мені хочеться втекти від нього.

— Як ти почуваєшся?

— Нормально! — ледь не цокочу зубами.

— Вже майже дев’ята ранку. Нам пора вибиратися з тунелю.

Я розумію, що справді потрібно йти. Оминаю Оксена, та йду по рюкзак та телефон. Складаю плед, спаковуючи все в рюкзак. Тільки встигаю засунути замок блискавку, як Оксен забирає у мене наплічник, та простягає руку. Я не кваплюся подавати йому руку. Не боюся, але й не хочу давати Сафіну жодних надій. Він в цьому світі не остання людина, тож ми різні, в нас просто одна місія на двох. І не більше. Намагаюся переконати у цьому себе, та не дати вирватися на волю іншим внутрішнім відчуттям.

— Цвітано, давай руку. Ходімо. — хрипко просить чоловік, ще й так відверто дивиться на мене, що мої щоки заливає рум’янець.

Оскільки я не кваплюся, чоловік сам бере мене за руку, й веде за собою.

— Цвітано, нам потрібно вирішити, що ми робитимемо сьогодні. Адже ми повинні діяти...

— Оксене, я сьогодні хочу просто виспатися. — тихо кидаю.

Сафін зупиняється, й пильно заглядає мені в очі, вже у напівтемряві підземелля.

— Тебе, щось болить?

— Ні, просто почуваюся надто втомленою.

— Цвітано, куди ми зараз підемо, спершу? — стискає мою руку міцніше Сафін.

— До Алефтини. — тихо кидаю й пояснюю. — Нам спершу потрібно все вирішити та узгодити з нею. — облизую пересохлі губи, й прошу чоловіка. — Дай, будь ласка, пляшку з водою.

Чоловік подає воду, я роблю кілька ковтків, і на мить закриваю очі, адже окрім шаленої втоми, ще й голова болить. Зараз я просто почуваюся страшенно втомленою, і не відчуваю тієї немочі, яку відчувала у минулому.

Коли я закрутила корок на пляшці, її забрав Оксен. Він знову взявши хазяйновито мене за руку, веде у повну темінь тунелів. Я ж прошу.

— Оксене, візьми ліхтарик в рюкзаку.

Вже через кілька хвилин, ми продовжуємо рух. Оксен розповідає план дій, а я сонно слухаю. Маю купу заперечень, але слухаю мовчки, я зараз не маю сили з ним сперечатися.

 Через пів години опиняємося перед дверима підземелля, де нас чекає неприємний сюрприз. Вхід замкнутий. У світлі ліхтаря зиркаємо одне на одного.

— І, що тепер робити? — розгублено допитується чоловік.

Я зиркаю на свій телефон який весь час несу в руці. Заряду мало, але на кілька дзвінків, ще точно вистачить.

Набираю завідувачку фортеці.

— Куди ти дзвониш? — напружено цікавиться Сафін.

— До Алефтини. Чи ти хочеш сидіти тут невідомо скільки?

Жінка майже одразу знімає слухавку, й напружено кидає.

— Слухаю!

— Алефтино, — це Цвітана, відчиніть, будь ласка, підземелля. Я уже повернулася.

— Боже! Дитино! Я вже... Я вже біжу... Чекай!

Жінка на емоціях, голос звучить збуджено. Я видихаю, й напружено дивлюся на невдоволеного Оксена.

— Чому ти їй не сказала, що я теж повернувся? — суворо цікавиться Сафін.

— Оксене, ти не прозорий, прийде, і сама побачить. Алефтина, і так на емоціях... — відмахуюся і відвертаюся від Оксена, який світить мені в обличчя ліхтариком.

Я ж тим часом набираю маму. Вона знімає майже відразу слухавку, й сонно та невдоволено бурчить.

— Нарешті! А за одинадцять днів, слухавку не можна було взяти жодного разу... Чи ти надто зайнята була? Де тебе чорти носять? Мені твоя допомога потрібна була...

Я шокована криками та звинуваченнями мами, але переступивши через себе питаю.

— Мам, що трапилося?

— Вже нічого. — фиркає мама й кидає. — Я найняла людей, заплатила їм. Вже все добре, а ти гуляй далі...

У трубці лунають короткі гудки. Я часто кліпаю. Намагаюся стримати сльози та придушити емоції, але спазми у грудях не дають дихати. Прихиляюся до холодної стіни, бо стояти на ногах важко.

Та вже за кілька хвилин опиняюся в міцних обіймах Оксена. Зажмурюю очі, й не можу стримати схлипування.

— Тихо, квітко. — шепоче мені на вушко. — Все буде добре! Не плач. А, то Алефтина подумає, що це я тебе образив.

Я ж дозволяю собі обійми цього чоловіка, адже так мій біль не такий пекучий. Далі Оксен мовчить, і просто тримає мене в ніжному полоні, що дозволяє мені розслабитися цілком.

Я покидаю обійми чоловіка, коли чую клацання замків. За кілька хвилин ми мружимося від денного світла. І вже буквально за секунду, я тону в міцних обіймах Алефтини, яка напружено питає.

— Цвітано, а хто це з тобою?

— Сафін. Він трохи змінив імідж.

Жінка випускає мене з обіймів, й підходить до чоловіка. Пильно розглядає його.

— Оксене, вас не впізнати. Ви... Я... — голос Алефтини тремтить. — Я вже не сподівалася вас побачити живим...

Сафін обіймає жінку сам та зірвано повідомляє.

— Якби не Цвітана, то навряд чи ми б зараз з вами розмовляли.

Я посміхаюся, хоча на очах теж виступають сльози. Я ж по суті могла б не бути сьогодні тут, якби не врятувала Оксена. Та і якби не він, навряд чи султан, відпустив би мене у сьогодення.