Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Алефтина просить Цвітану розпустити коси, аби прикрити обличчя. Пояснює це тим, щоб не потрібно аби її зараз впізнали гіди. Коли дівчина розплітає коси, тоді завідувачка веде нас до свого кабінету.

На щастя на нас ніхто не зважав. І в кабінет Алефтини, ми дісталися без перепон.

Завідувачка замовляє три кави, у свій кабінет у місцевому кафе, та влаштовує нам допит. Цвітана малослівна. Смакує каву й дрімає сидячи. Я ж переповідаю нашу подорож у часі Алефтині, упустивши купу пікантних та не потрібних їй моментів.

Коротко все переповівши, одразу переходжу до справи.

— Алефтино, нам потрібно винайняти помешкання, десь приблизно на місяць. Адже як тільки ми все владнаємо з документами, ми одразу почнемо виймати золото зі Смотрича.

— Оксене, винайняти квартиру, це не проблема. Моя хороша подруга саме здає помешкання у центрі міста, але ж вас, Оксене, якби це м’якше сказати... Вас вважають пропалим безвісти.

Це нагадування дратує мене. Зиркаю на Цвітану, яка практично спить.

— За пів року, вже ніхто про це не згадає. Зрештою, я не стригтиму довге волосся, з ним мене впізнати важко.

— Так, то воно, так, але вам потрібно з’явитися на людях. Так би мовити, оприлюднити свою появу. Бо ж все, що ви робитимете, ви робитимете офіційно... Чи не так?

— Звісно! — зітхаю. Кілька хвилин мізкую, а тоді кажу, те, що було б логічним, і те, що мені хочеться. — Але поки, я цього робити не буду. Бо як зчиниться галас, це солідно заважатиме роботі. Іще, мені було б добре орендувати квартиру з Цвітаною, одну на двох...

— Що? — різко відкриває очі дівчина. — Я на це не погоджуся ніколи.

— Цвітано, не вередуй. — суворо наказую. — Мені все одно потрібна твоя допомога. — стараюся бути переконливим. — Ми ж працюватимемо разом, це буде досить зручно.

— Для кого зручно? Для тебе?

— Алефтино, скільки кімнат має помешкання, яке здає ваша знайома? — напружено цікавлюся у жінки, бо бунт дівчини мені не подобається.

— Три. — напружено відповідає Алефтина.

— Чудово! Нам підходить. — впевнено заявляю.

— Оксене, ні! — вперто заперечує дівчина, й підіймається. — Я нізащо на це не погоджуся.

— Цвітано, це необхідно, аби ми могли спокійно виконати нашу місію. Невже ти не розумієш?!!

Дівчина великими синіми очима дивиться на мене. Я ж оглядаюся на завідувачку, й прошу.

— Алефтино, поясніть їй скільки галасу зчиниться, якщо інформація про мою появу просочиться в інформаційні джерела...

Жінка шумно зітхає. Поправляє високу зачіску та цілком серйозно заявляє.

— Якщо журналістам стане відомо про вашу появу, тоді ви не зможете зробити нічого. Навіть між люди вийти. — завідувачка переводить погляд на дівчину, й просить. — Цвітано, дитино, якщо ти вже через все це пройшла, то потерпи ще трохи.

— Я все тобі компенсую... — починаю я та дівчина перебиває мене.

— Мені не потрібні твої гроші. — фиркає сонна та розлючена красуня.

— Тоді чого ти хочеш? — нервово питаю.

— Хочу бути якомога далі від тебе. — відмахується дівчина та йде кабінетом.

— Цвітано! — втручається у нашу розмову Алефтина. — У помешканні моєї знайомої три просторі окремі кімнати. Місця достатньо... Зрештою якщо ви працюватимете разом, то це справді буде досить зручно.

Цвітана ж пильно дивиться на мене, кілька секунд, а тоді вимогливо просить.

— Пообіцяй мені, що не чіплятимешся до мене!

Я важко видихаю, й відверто дивлячись на дівчину запевняю.

— Обіцяю!

— Гаразд, але якщо ти не дотримуєшся своєї обіцянки... Я заберу речі та повернуся додому. — нервово попереджує дівчина. Зиркаючи на мене очима повними гніву.

— Цвітано, ти ж обіцяла Махмеду? — не витримую та вкотре нагадую.

— Якщо ти не дотримаєш своєї обіцянки, яку дав мені, то перед султаном за мене відповідатимеш сам. Я тобі вже про це казала.

Я знову зітхаю. Виходу у мене немає. Мушу погоджуватися.

— Домовилися! — сухо кидаю та прошу завідувачку. — Алефтино, телефонуйте своїй знайомій.

Цвітана ж зітхає та йде до невеличкого вікна у кабінеті. Я розумію, що їй це все не до вподоби, а от мені на руку такий розвиток подій. Я щасливий, що вона буде поруч.