Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— цього разу викладаю вступ до психології в старших класах та працюю шкільним консультантом. Але відчуття покликання, яке я мала на початку професійної діяльності, починає підточуватися через бюрократичність шкіл, через завелику кількість учнів у класах, завелике навантаження, неможливість ефективно працювати з ними. Я можу дати більше — я певна цього, хоч ще не знаю, що саме я маю робити.

Найзначніша та найважливіша робота, і в професійному, і в особистому плані, ще десь попереду, вона нечітка, невиявлена — ось чим я переймаюся найбільше. Мої друзі Лілі та Арпад перші називають роботу, що чекає на мене, хоч я ще не готова про це дізнатися і тим більше взяти це до уваги. Вони запросили мене приїхати до них у Мексику на вихідні. Впродовж багатьох років ми з Белою відпочивали в них разом; цього разу я їду сама. У неділю я збираюся повертатися додому, ми проводимо час за сніданком з кавою, фруктами та яєчнею, що її я приготувала з угорським перцем та цибулею.

— Ми хвилюємося за тебе, — каже Лілі, її голос ніжний та лагідний.

Я знаю, як їх вразило наше розлучення. Знаю, що вони вважають, ніби я припустилася помилки. Складно не вбачати осуд в їхній турботі. Я розповідаю їм про подружку Бели, що вона письменниця чи музикантка. Я ніяк не можу запам’ятати, вона для мене не особистість, а поняття. Життя Бели триває, він залишив мене позаду. Мої друзі вислуховують мене, вони співчувають. Потім вони переглядаються одне з одним, Арпад відкашлюється.

— Еді, — каже він, — вибач, може я лізу не в свою справу, і ти можеш мені сказати, щоб я зосередився на власних. Та мені цікаво, чи ти колись думала, що тобі б пішло на користь попрацювати зі своїм минулим?

Попрацювати з ним? Я прожила його, як ще я маю працювати з ним? Ось що я хочу відповісти. Я перервала свою обітницю мовчання. І ці розмови не змусили ні страх, ані репереживання залишити мене. Насправді мені здавалося, що розмови лише погіршили симптоми. Формально я не порушувала цієї теми ні з дітьми, ні з друзями, але я вже не боюся того, що вони можуть запитати в мене про минуле. Я намагалася скористатися можливостями поділитися власною історією. Нещодавно одна подруга зі студентських часів, яка продовжила навчатися на магістра, запросила мене на інтерв’ю для її наукової роботи на тему Голокосту, і я погодилася. Гадала, що мені полегшає, якщо я розповім всю історію. Та щойно я вийшла з дому, мене почало трусити. Я повернулася додому, мене знудило, точнісінько як десять років тому, коли Маріанна показала нам книгу з фотографіями в’язнів концентраційного табору.

— Минуле в минулому, — кажу я тепер Лілі та Арпадові.

Я ще не готова ні прислухатися, ні навіть збагнути пораду Арпада «попрацювати» з минулим. Проте, як і лист від Віктора Франкла, ця порада посіяла в мені насіння, що з часом пустило паростки та корені.

Однієї суботи я сиджу за столом на кухні, перевіряю екзаменаційні роботи моїх учнів, коли раптом телефонує Бела. Сьогодні його день з Одрі та Джоном. У голові здіймається страх.

— Що сталося? — кажу я.

— Нічого. Вони дивляться телевізор, — пауза, він налаштовує голос. — Давай повечеряємо, — нарешті каже він.

— З тобою?

— Зі мною.

— Я зайнята, — відповідаю.

Я і справді зайнята. У мене побачення з професором соціо­логії. Я вже дзвонила до Маріанни, питала порад. Що мені вбрати? Про що розмовляти? Що робити, якщо він запросить мене до себе додому? «Не спи з ним, — попереджає вона мене. — Принаймні не на першому побаченні».

— Едіт Іво Еґер, — благає мій колишній чоловік, — будь лас­ка, будь ласка, дозволь дітям залишитися на ніч у друзів та погоджуйся повечеряти зі мною.

— Що б то не було, ми можемо обговорити це по телефону чи коли ти привезеш дітей.

— Ні, — каже він. — Ні. Я не можу це обговорювати ні по телефону, ні на ґанку.

Я припускаю, що він хоче поговорити про дітей, та погоджуюся зустрітися в нашому улюбленому м’ясному ресторані, нашому старому місці для побачень.

— Я заїду за тобою, — каже він.

Бела приїздить вчасно, вбраний як на побачення, у темному костюмі з шовковою краваткою. Він нагинається поцілувати мене в щоку, і я не хочу відсторонюватися, я хочу відчувати аромат його одеколону, його чисто поголене підборіддя.

У ресторані за нашим звичайним столиком він бере мене за руки.

— Чи можливо, — питає він, — що нам ще є, що будувати разом?

Від цього питання голова йде обертом, наче ми вже кружляємо на танцювальному майданчику. Спробувати знову? Зійтися?

— А як щодо неї? — питаю я.

— Вона мила. Вона весела. Вона дуже приємна супутниця.

— Ну і?

— Дозволь закінчити, — сльози починають застилати йому очі та стікати обличчям. — Вона не мама моїх дітей. Вона не викрадала мене з в’язниці в Прешові. Вона ніколи не чула про Татри. Вона не може вимовити «курячий паприкаш» і тим паче його приготувати. Еді, вона не та жінка, яку я кохаю. Вона не ти.

Мені приємно від його слів, від охоплення нашим спільним минулим, але найбільше мене вражає готовність Бели піти на ризик. Я завжди відзначала це, скільки його знаю. Він чинив опір нацистам в лісі. Він ризикував життям через хвороби та кулі, аби зупинити те, що вважав неприйнятним. Я була змушена до ризику. Він же обрав ризик свідомо і обирає знову, тут, за столом, дозволяючи собі бути вразливим, знаючи, що може отримати від мене відмову. Я так звикла зважати лише на те, чого мені бракує в нашому шлюбі, та зовсім забувала враховувати його самого та все, що він мені дає. Я маю розірвати цей шлюб, інакше помру, думала я раніше. Можливо, місяці та роки, що я прожила без нього, допомогли мені подорослішати та усвідомити, що не може бути «ми», поки є «я». Тепер, коли в мене з’явилася можливість наповнити себе, я здатна зрозуміти, що порожнеча, яку я відчувала в шлюбі, була спричинена не неправильними взаєминами, що це