Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

мені розповідав у листах, коли залицявся. Я бачу, як його тато провалюється під сніг, як його подих розчиняється на білому тлі. Я бачу, як його мама панікує на будапештському ринку та зізнається есесівцям, що вона єврейка. Я думаю про смуток у родині Бели через те, що його мама завинила в їхній загибелі. Про затинання Бели як про спосіб, у який позначилася на ньому дитяча травма. Одного літнього дня Бела приїздить, аби забрати Джона. На новій машині. В Америці ми завжди їздили на старих дешевих автівках, діти називали їх брухтом на колесах. Сьогодні він приїхав на «олдсмобілі» зі шкіряними сидіннями. Він каже, що купив його з рук — виправдовується, хоч і пишається. Однак мій погляд скептичний не через машину, а через елегантну жінку, що сидить у ній на пасажирському місці. Він знайшов іншу.

Я вдячна тому, що змушена працювати, аби забезпечувати себе та дітей. Робота — мій порятунок. Вона дає мені ясну мету. Я працюю вчителькою суспільних наук у сьомих та восьмих класах школи в передмісті Ель-Пасо. Я отримую пропозиції роботи від іменитіших шкіл у престижних районах міста, але мені подобається працювати з двомовними учнями, яким доводиться стикатися з такими ж перешкодами, що постали й перед нами з Белою, коли ми приїхали до Америки — з бідністю та упередженням. Я хочу відкрити своїм учням їхній вибір, показати їм: що більше варіантів вони матимуть, то менше вони відчуватимуть себе жертвами. Найскладніша частина моєї роботи — протистояти песимістичним голосам, що лунають навколо них. Часом це навіть голоси їхніх батьків. Ці голоси кажуть їм, що вони не впораються з навчанням, що освіта не стане їм у пригоді. Яка ти квола, мала потворо, не матимеш ти чоловіка ніколи. Я розповідаю про свою косоокість та образливу пісеньку сестер, пояснюю, що проблема не в тому, що вони її вигадали для мене, а в тому, що я вірила їм. Проте я не відкриваю учням, як глибоко я ідентифікую себе з ними, як ненависть знищила моє дитинство, як добре я знаю, що темрява знищує тебе зсередини, коли тебе вчать того, що ти нічого не вартуєш. Я пам’ятаю голос, що прийшов до мене з надр землі в Тат­рах. Коли ти жива, то маєш жити заради чогось. Мої учні дають мені те, заради чого я живу. Однак я все ще придушена та стривожена, самотня, крихка та сумна.

Репереживання тривають, час від часу вони стаються, коли я за кермом. Я бачу поліцейського у формі на узбіччі, і мій зір звужується, я відчуваю, що от-от знепритомнію. Я ще не знаю, як називаються ці потерпання, я ще не усвідомлюю, що це фізичні прояви горя, якому я так і не дала раду. Я здогадуюся, що моє тіло нагадує мені про почуття, які я заблокувала від свідомого життя. Це шторм, що струшує мене, коли я не дозволяю почуттям виходити назовні.

Які ці почуття, що я від них відрікаюся? Вони наче невидимі незнайомці, що живуть у моєму домі, про них можна здогадатися лише з харчів, що вони з’їдають, та меблів, які вони пересувають, з багнюки, яку вони залишають у коридорі. Розлучення не звільнило мене від їхньої бентежної присутності. Розлучення звільнило мій простір від інших об’єктів, що видавалися мені проблемами, що на них я звикла спрямовувати свої звинувачення та образи. І тепер воно залишило мене наодинці зі своїми почуттями.

Час від часу я телефоную Маґді. Вони з Натом теж розлучилися, і вона вийшла заміж вдруге, за Теда Ґілберта. Він ближче до неї за віком, любить слухати, добрий вітчим. Вони з Натом підтримують близькі дружні стосунки. Він приходить в її дім на вечерю двічі чи тричі на тиждень.

— Слідкуй за тим, що ти робиш, коли збентежена, — попереджає мене сестра. — Тобі в голову лізтимуть хибні думки. Про неважливі речі. Він надто такий, він надто сякий. Я це все пережила. Зрештою, тобі бракуватиме тих речей, через які ти скаженіла.

Вона наче прочитала мої думки, побачила маленьке вістря сумніву, припущення, що, можливо, розлучення не полагодить те, що, як я гадала, було зламане.

Одного разу мені додому зателефонувала жінка. Вона шукала Белу. Чи не знаю я, де він може бути? Я збагнула, що то була його подружка. Вона телефонує до мене додому, наче я стежу за своїм колишнім чоловіком, наче я маю надати їй якусь інформацію, наче я його секретарка.

— Ніколи більше не телефонуйте сюди! — кричу я їй.

Я кинула слухавку, схвильована, я не можу ні заспокоїтися, ні заснути. Я закликаю сон та хочу літати, але не можу злетіти, я падаю та прокидаюся. Жахлива ніч. Але корисна. Одрі ночує у друзів, Джонні вже в ліжку. Мені нема куди подітися від власного збентеження, я мушу ним відмучитися. Я плачу, мені шкода себе, я лютую. Відчуваю всі відтінки ревнощів, гіркоти, самотності, обурення, жалості до себе, і ще чогось, і ще чогось. Вночі я не стулила очей, але вранці почуваюся значно краще. Заспокоєною. Нічого нібито не змінилося. Я все так само почуваюся покинутою, як би це дивно не звучало, чоловіком, від якого сама вирішила піти. Але моя бурхливість та схвильованість якось природно вщухли. Цей стан не може тривати вічність. Він розвивається, він змінюється. Я відчуваю спокій.

Мені доведеться пережити чимало днів та ночей, схожих на цю. Це час моєї самотності, коли я почну працювати над собою, аби не відштовхувати власні почуття, які би болісні вони не були. Це дарунок мого розлучення: визнання, що я маю подивитися в очі тому, що всередині. Якщо я справді хочу вдосконалити власне життя, то маю змінювати не Белу і не наші взаємини. А себе.

Я усвідомлюю необхідність змін, та ніяк не збагну, що саме має змінитися, аби я почувалася вільнішою та щасливішою. Я пробую працювати з новою терапевткою, щоб поглянути на свій шлюб з іншого боку, але її підхід виявився непридатним — вона докоряє мені пальчиком, каже, що, змушуючи Белу ходити до продовольчого магазину, я пригнічувала його чоловічу тотожність, що я ніколи не мала стригти газон, бо тим самим позбавляла його чоловічої відповідальності. Вона загострювала увагу на тих речах, до яких у нашому шлюбі ми не мали жодних питань, та наділяла їх рисами проблем та похибок. Я пробую нову роботу