Читати книгу - "Мережа таємниць, Olenka Ing"

— “Сюди! Швидше!” — кричав Марко, штовхаючи Ігоря й Олену в темний прохід між будинками. Ліна озирнулася й вистрелила в повітря, прикриваючи їх від невідомого переслідувача.

— “Хто це?!” — задихаючись, запитала Олена, коли вони вибігли на маленький двір, де росли старі каштани.

Марко лише похитав головою. Ліна важко дихала, стискаючи пістолет:

— “Це не ті, кого ми чекали. Хтось ще. Хтось, хто знає про нас більше, ніж ми думали.”

В кутку, на лавці, вже чекав Боровський. Його піджак був розірваний, на щоці — подряпина, але вигляд мав спокійний.

— “Я вас попереджав,” — сказав він тихо. — “Ви думали, що це лише гра між мною й вами? Є ще гравці.”

Ніна стояла поруч. Її обличчя втратило холодність — тепер у погляді читався страх.

— “Ми повинні говорити чесно,” — сказала вона, глянувши на Ігоря. — “Не залишилось часу для образ.”

Олена склала руки на грудях, погляд гострий:

— “Чесність? Після того, що ви зробили? Після брехні?”

Ігор торкнувся її плеча.

— “Дай їм шанс, Олено.”

Вони сіли в коло просто на асфальт, дихаючи гарячим нічним повітрям. Боровський почав:

— “Двадцять років тому я створив групу. Ми працювали на уряд, прибирали тих, кого не можна було залишати. Але потім…”

Він зробив паузу.

— “… уряд зрадив нас. І я залишився з тими, хто вижив.”

Ліна хмикнула.

— “І тепер ти граєш за обидві сторони.”

— “Я граю за себе,” — тихо відповів він.

Раптом заговорила Ніна, і голос її зламався:

— “Ігорю… Я любила тебе. Але тоді я мала вибір — або ти, або моя сім’я. Вибач.”

На мить запала мовчанка. Ігор нахилив голову, а Олена схопила його руку, не питаючи більше нічого.

І тут — телефонний дзвінок. Ліна підняла. Її обличчя змінилося.

— “Вони знайшли нас. Є п’ять хвилин, максимум.”

— “Тікаємо?” — Марко підвівся, поглядаючи на небо.

— “Ні,” — несподівано промовила Олена. — “Я хочу знати, хто вони. Я хочу знати, чому ми стали мішенню.”

І Боровський відповів:

— “Бо ти, Олено… не просто дружина Ігоря. Твій батько — один із засновників цієї гри. Він живий.”

Олена побіліла. Її губи затремтіли.

— “Що?.. Але…”

— “Час пішов,” — кинув Марко. — “Рішення зараз — інакше нас усіх зітруть.”

Вони підхопилися, і коли рушили з двору, Олена ще довго не відпускала руки Ігоря. У її серці вже жили не тільки любов, зрада й гнів, а й глибоке запитання: хто я насправді?

У наступній главі: перша зустріч із людьми з минулого, несподівана зрада серед своїх і ще одне відкриття, яке змінить усе.