Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Комісар уже поговорив із заступником прокурора й отримав ордери на обшук крамниці Дамаса та його помешкання на вулиці Конвансьйон.
П'ятнадцять хвилин тому туди поїхало шість оперативників.
— Дамасе Віґ'є, — почав Адамберґ, зазирнувши в пошарпане посвідчення особи. — Вас звинувачено у вбивстві п'яти осіб.
— Чому? — запитав Дамас.
— Тому що вас звинувачено, — повторив Адамберґ.
— Он як. Ви кажете, я вбивав людей?
— П'ятьох, — сказав Адамберґ, поклавши перед Дамасом фотографії жертв і називаючи їхні імена одне за одним.
— Я нікого не вбивав, — сказав Дамас, глянувши на них. — Можна я піду? — додав він, підводячись.
— Ні. Вас затримано. Ви можете комусь зателефонувати...
Дамас здивовано глянув на комісара.
— Але я й так можу телефонувати, коли хочу.
— Цих п'ятьох людей, — сказав Адамберґ, показуючи йому фото, — було задушено за тиждень. Чотирьох у Парижі й одного в Марселі.
— Чудово, — сказав Дамас, знову сідаючи.
— Ви їх упізнаєте, Дамасе?
— Звісно.
— Де ви їх бачили?
— У газеті.
Данґлар підвівся і відійшов, лишаючи двері відчиненими, щоб і далі чути цей досить-таки посередній початок допиту.
— Покажіть мені руки, Дамасе, — сказав Адамберґ, складаючи фотографії. — Ні, не так. Переверніть їх.
Дамас любенько послухався і показав комісару свої довгі напружені руки, повернуті долонями до стелі. Адамберґ узяв його за ліву руку.
— Це діамант, Дамасе?
— Так.
— Навіщо ви його перевернули?
— Щоб не пошкодити, коли ремонтую скейти.
— Він дорогий?
— Шістдесят дві тисячі франків.
— Звідки він у вас? Родинний спадок?
— Це ціна проданого мною мопеда, 1000 RI, майже нового. Покупець заплатив мені ось цим.
— Чоловіки зазвичай не носять діаманти.
— Ну, а я ношу. Бо у мене вони є.
У дверях з'явився Данґлар і жестом попросив Адамберґа йти за ним.
— Щойно телефонували хлопці з обшуку, — тихо сказав Адамберґ. — Це нічого не дало. Ні мішка з вугіллям, ні блошиної ферми, жодного живого або мертвого щура і жоднісінької книжки в усій квартирі, крім кількох бульварних романів.
Адамберґ почухав потилицю.
— Забудьте, — сказав Данґлар наполегливим тоном. — Ви спіймали облизня. Цей тип — не сіяч чуми.
— Та ні, Данґларе.
— Ви не можете висувати звинувачення на ґрунті цього Діаманта. Це смішно.
— Чоловіки не носять діамантів, Данґларе. А цей носить на безіменному пальці і ховає камінь у долоні.
— Щоб не пошкодити його.
— Дурниці, ніщо не пошкодить діамант. Це найкращий захисний камінь від чуми. Він у його родині з 1920 року. Він бреше, Данґларе. Не забувайте, що він має доступ до урни Глашатая тричі на день.
— Цей тип за все життя жодної книги не прочитав, — буркотливо сказав Данґлар.
— А звідки ви знаєте?
— Ви що, серйозно вважаєте цього типа латиністом? Знущаєтеся?
— Я не знайомий з латиністами, Данґларе, тому я не упереджений.
— А Марсель? Як він опинився в Марселі? Він завжди сидить у своїй крамниці.
— Його не було ні в неділю, ні в понеділок зранку. Після вечірнього випуску оголошень у нього був час заскочити у потяг о двадцятій двадцять. І повернутися сюди о десятій ранку.
Розлючений Данґлар знизав плечима і повернувся до свого комп'ютера. Якщо Адамберґ хоче спіймати облизня, нехай робить це без нього.
Лейтенанти принесли вечерю, і Адамберґ розклав піцу у своєму кабінеті прямо в картонних коробках. Дамас з'їв свою порцію з апетитом і з дуже задоволеним виглядом.
Адамберґ спокійно чекав, доки всі наїдяться, склав картонні коробки біля смітника і, зачинивши двері, продовжив допит. Данґлар постукав за півгодини. Здавалося, його невдоволення зникло. Він поглядом попросив Адамберґа підійти до нього.
— У базі даних нема Дамаса Віг'є, — тихо сказав він. — Цього типа не існує. Його документи — фальшиві.
— Ось бачите, Данґларе. Він бреше. Надішліть його відбитки, він точно сидів. Перевіримо його з самого початку. Чоловік, що відкрив квартиру Лорійона і типа з Марселя, точно знав, як це робиться.
— Програма з відбитками не відкривається. Казав вам, що цей клятий файл доводить мене до білої гарячки вже цілий тиждень.
— Їдьте в Управління, старий, і то мерщій. Передзвоніть мені звідти.
— Лайно, на тому майдані у всіх фальшиві імена.
— Декамбре сказав, що бувають місця, де віє особливим духом.
— Ваше прізвище — не Віґ'є? — запитав Адамберґ, знову притулившись до стіни.
— Це прізвище для магазину.
— І для ваших документів, — сказав Адамберґ, показуючи йому посвідчення особи. — Ваші папірці фальшиві.
— Друг зробив це для мене, мені так більше подобається.
— Бо?
— Бо мені не подобається батькове прізвище. Воно надто відоме.
— І все ж скажіть.
Уперше Дамас промовчав і стиснув губи.
— Воно мені не подобається, — нарешті видавив він. — Мене називають Дамасом.
— Ну гаразд, зачекаємо на прізвище, — сказав Адамберґ.
Адамберґ пішов прогулятися, лишивши Дамаса під вартою лейтенантів. Часом буває дуже легко розпізнати людину, яка бреше і яка каже правду. І Дамас казав правду, коли стверджував, що нікого не вбивав. Адамберґ чув це в його голосі, бачив у очах, читав по губах і чолу. І все ж він був переконаний, що сіяч — перед ним. Це вперше він мав такі суперечливі відчуття щодо підозрюваного. Він пригадав агентів, які досі обшукували дім підозрюваного і крамницю. Це виявилося абсолютним провалом. За годину Адамберґ повернувся у відділок, подивився на надісланий Данґларом факс і переписав дані у свій щоденник. Він зі здивуванням побачив, що Дамас заснув на стільці міцним сном людини з чистою совістю.
— Він спить уже сорок п'ять хвилин, — сказав Ноель.
Адамберґ поклав руку йому на плече.
— Прокидайся, Арно Дамасе Еллер-Девіллю. Я розповім тобі твою історію.
Дамас розплющив очі, а тоді заплющив їх.
— Я і так її знаю.
— Відомий авіаконструктор Еллер-Девілль — твій батько.
— Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мерщій тікай і довго не вертайся», після закриття браузера.
