Читати книгу - "Останній пророк"

— Це все дуже добре, Варе. Але тільки як ultima ratio. Якщо чогось можна досягти зручністю політики — не треба ступлювати мечів. Хіба ж це не є Авґустовою думкою також? Божественний кесар хоче започаткувати добу золотого віку…

— Маєш правду, Квіріне! Але вже сталося! Що ж тепер робити?

— Що? Послухай! На кесаровому місці я б цього перепису зовсім не робив. Казав уже я тобі про це. Знайшов би на Ірода й жидів інші мореси. Але про що тепер говорити? Моєї ради не питалися, й треба лише виконувати наказ. Отож перепис зробимо, як ми вже міркували, найкраще по жнивах, пізньої осени. До того часу все вговкається. Прийдеться мені над тим багато попрацювати. Але на кожен випадок тримай, Варе, свої сирійські леґії напоготівлі. І єрусалимську залогу мені підсиль.

— А що первосвященики?

— Їх боюся найменше. Багато галасу — мало наслідків. Матіяса треба буде скинути. Первосвященство пообіцяю Гананові. Аж труситься за ним. За це матиму підтримку його й усіх садукеїв у їхній раді. Через Ірода всі іродіяни будуть із нами. Тяжче буде з фарисеями, зелотами особливо, та з усіма тими, що ми їх не знаємо. З усіма тими, що на один лише поклик Месії або якогось іншого завадіяки накинуться на нас розлюченими псами.

— Залогу я тобі підсилю. Обсади лише всі вежі. Чи вежі Іродового палацу обсаджені теж?

— Ні. Я про це думав, але Децій каже, що не має досить вояків.

— Вояки будуть.

— На них тоді лише й надія.

— Я завтра покидаю Єрусалим, Квіріне. Обговори з Децієм справу залоги. Чого потребуєш — зброї й людей, — негайно пришли гінця до Кесарії.

Квірін прикивнув головою, мовчанка знов оповила хідців. Ззаду чулися перегукування римлян із своїх лектик, з недалекої міської стіни обзивалися переклики вартових. Смолоскипи почоту кидали ззаду довгі, метушливі тіні, а нічні вогні на Антонієвій вежі палали здаля низькими зорями. Квірін зідхнув і промовив наче сам до себе:

— Відібрати від них Месію, й немає нам чого боятися в цій країні. Немає для чого тримати леґії, будувати цитаделі, вивищувати стіни й вежі! Відібрати від них Месію, й перестануть вони бути жидами. Тоді до їхнього храму внесемо Юпітера Капітолійського, а їхнього Єгову поставимо до Пантеону. І будуть вони нам менше небезпечні, ніж греки!.. Знаєш, шляхетний Варе, що мені часом приходить до голови? От як, наприклад, у цей мент! — Квірін спинився, зближаючи обличчя до самого Варового лиця, заглядаючи в вічі й дишучи на нього винним духом. — Приходить мені на думку, що й Римові не пошкодив би такий-якийсь Месія!..

Вар одчахнувся: такого від Квіріна він не сподівався.

— Що з тобою, Квіріне? Чи не підпив ти надміру? Мабуть, виноленція наводить на тебе такі думки! Якого там Месії нам потрібно? Навіщо? Це лише цим полохливим, безсилим жидам мріяти про нього! Та ж відомо, що влада вічного Риму й так потриває над світом не менше п’яти тисяч років! Не годиться нам, римським квіритам, навіть припускати щось такого до мислі! Що з тобою? — У Варовому голосі бриніли тони щирого здивування й легкого докору.

— Так… нічого… — була байдужа Квірінова відповідь.

Обидва мовчки рушили далі. Ніч миру й спокою, наче справді початок п’ятитисячного золотого віку, ласкаво дотикалася кожної часточки буття, й навіть зоряний меч Кесіль-Оріона був одвернутий у цей мент од землі.

Ставши майже перед сорока роками юдейським владарем, Іродовим першим державним чином було вимордувати більшість членів старого синедріону. Саме тих, що їх були понаставляли в синедріонському уряді Гасмонеї й що були відомі відданістю старому володарському родові. Не давши єрусалимській шляхті спам’ятатися від тієї кривавої несподіванки, Ірод негайно попризначав нових членів, вибраних із тої ж садукейської шляхти, обсипав їх дарунками й маєтностями, але призначив і своїх улюбленців та прихильників із маловизначних родів, а також і кількох фарисеїв. Тепер хоч серед сімдесят і одного члена синедріону садукеї мали й далі більшість, але вона вже була зобов’язана Іродові й римлянам. І ввесь час хитрун Ірод мав із колись ворохобливим синедріоном цілковитий спокій, керуючи ним, як і цілою Юдеєю, бичем і медом. Тому Матіясів вибух був такою несподіванкою.

Коли вчора садукеї вийшли з бенкетної залі, кожен з них очікував, що ось-ось їх дожене відділ ідумейців. Що було б далі, ніхто не відважувався й додумувати, але кожен у дусі прощався уже зі своєю родиною й близькими. Були такі пригнічені, що без докорів і розмов примістилися по своїх лектиках, і цілий почот подався до Матіясового дому: небезпека й страх тримали всіх укупі. Але за всю дорогу не сталося жадних перешкод, і всі трохи спам’яталися. Найбільше й найскорше, мабуть, Ганан. Бо коли гурт лектик спинився перед священичим домом, він висів перший, поміг висісти Матіясові, і його іменем запросив усіх на хвилину досередини. Ніхто не сперечався, і великий передпокій