Читати книгу - "Таврований"

Вони переодяглися під безпритульних хлопців і побували в місті, дізналися обстановку. Найближчим часом німці наступати на партизанський укріпрайон не збиралися.

— В чому справа? — Хвилювався Руднєв. — Ми підриваємо мости, не даємо просуватися по дорогам живій силі і техніці, а вони мовчать.

— Чекають морозів і снігу, — висловив своє припущення Григорій Якович.

Дід теж сказав:

— Собираются силами.

Така обстановка не давала командуванню спокою. Затишшя перед бурею. Але життя в загоні йшла своєю чергою. Рядові партизани, особливо молодь, готувалися до Нового року. Вони заздалегідь почали наряджати красуню-ялинку, яку обрали.

Семен Васильович приділяв увагу структуризації загону. Він хотів, щоб все було, як в армії. Він ходив у гімнастерці і галіфе, в хромових чоботях. Бійці, які потрапили в оточення, а потім влились в загін, подарували йому шинель і кашкет із зірочкою. Тут, в тилу, Семен Васильович уособлював собою командира Червоної Армії.

До цього ж він закликав інших бійців. Ті теж почали одягатися у військову форму. Це виходило у них не так, як у комісара. Вони використовували одяг противника, пристосовуючи до одягу червоноармійців.

В загоні постійно велося навчання. Зброя у партизанів була в основному трофейна. Вивчали її матеріальну частину.

Наприкінці листопада з Путивля надійшли тривожні новини: по місту йде підготовка квартир. Потім почали прибувати гітлерівці з фінами, які «не бояться лісу». Незабаром фашисти атакували. Вони оточили Спадщанський ліс. Вели наступ з боку сіл Нової і Старої Шарпівки, Спадщини, хутора Зезюлін. Наступу передувала потужна артилерійська підготовка. Близько двадцяти гармат протягом півгодини сипали на ліс град снарядів.

Потім у бій вступила піхота. Партизани підпустили карателів впритул. Притиснули вогнем до снігу. Самі швидко відійшли, як інструктував їх комісар, на новий рубіж. Тільки до кінця дня німці наблизилися до головного оборонного кільця.

Там знову зустріли шквальний вогонь партизан. Ковпак керував загальним ходом бою. Комісар постійно знаходився на лінії оборони. Він вважав, що під час бою йому слід бути разом з бійцями.

Важке становище склалося на ділянці, де командував Базима. Незважаючи на втрати, гітлерівці рвалися вперед. Їм здавалося, що варто притиснути ще трохи, і партизани кинуться врозтіч. У ці важкі для Базими хвилини йому приспів на допомогу з групою бійців і одним кулеметом комісар. Зім'яті і відкинуті назад, карателі вже не зважилися піднятися в нову атаку.

Німці відступили до наступного дня.

Бій закінчився. Спадщанський ліс занурювався в морок. Вікові дуби, ділянки беріз, ялин і сосен розчинялися в сутінках раннього вечора. На снігу чорніли трупи фашистів, вбиті коні, зброя.

Тільки люди після напруженого дня продовжували рухатися в темному лісі, доводити до кінця невідкладні справи. Підібрали поранених і загиблих. На полі бою назавжди залишилися три безстрашних бійця. Їх поховали з почестями недалеко від штабної землянки.

Після похорону Ковпак, Руднєв і Базима думали, що робити далі. Весь запас боєприпасів за день використали. Григорій Якович уже підготував довідку, що залишилося з патронів, гранат, мін…

— Завтра битися буде нічим, — підсумував цю невтішну статистику Ковпак.

— Вони від нас не відстануть, — додав Базима.

Ніхто не знав, що робити. Виходів було два: або геройськи загинути в лісі в боротьбі з ворогами або йти у безпечне місце.

— А ти як думаєш, комісар? — Запитав Базима.

Руднєв про щось думав, але нікому нічого не говорив.

— Знову без досвіду Дениса Давидова не обійтися, — нарешті прийняв рішення Семен Васильович.

— Шо на цей раз нам скаже Денис? — Уважно подивився на комісара Ковпак.

— Уже в 1812 році, в часи навали Наполеона, він висунув теорію рейдової партизанської війни. Вони наносили раптові удари і зникали. Шукай вітру в полі.

— Шо ти хочеш цим сказати? — Насторожився Сидір Артемович. — Нам треба кудись йти світ за очі…

— Іншого виходу не залишається, — відповів твердо Руднєв.

Базима спохмурнів, але змовчав.

— Все кинуть, уйти!? В нікуди. В холод і колотнечу. Семен, ти в своєму розумі?!

— Нам немає іншого виходу, — підтримав Руднєва Базима.

Сидір Артемович ніяк не міг погодитися з цим рішенням, хоча розмови на ці теми велися раніше. Оперативні групи йшли на завдання на далекі відстані, але потреби в рейдах цілого партизанського загону не було.

Нарешті, Сидір Артемович отямився:

— Коли і куди виходить?

— Сьогодні, в Брянські ліси.

— Там німець нас не дістане, — пожвавився Григорій Якович.

— Ми залишаємо свій район? — Перепитав Сидір Артемович.

— Залишаємо, щоб врятувати особовий склад. Але нагадувати про себе будемо постійно, — відповів йому Руднєв.

— Значить, вирішили? — Перепитав Базима.

— Нехай буде гречка, — погодився Ковпак, затягуючись самокруткою, яка давно вже погасла. — Пиши приказ, Гриша.

Через деякий час у штабній землянці зібралися командири оперативних груп, політруки.

Руднєв в декількох словах подякував їх за мужність і стійкість, проявлені в бою. Відзначив, що бій остаточно відповів на питання: бути чи не бути загону. Навіть окупанти відповіли: бути, проголосувавши своїми ногами. Потім зробив інформацію.

— Командири і політруки! Сьогодні ми з вами повинні здійснити рішучий крок, який змінить всю діяльність нашого партизанського загону. Ми давно говорили про рейдову тактику. Вона дає великі переваги. Раптовість, можливість при мінімальних людських втратах з нашого боку завдати значної шкоди ворогу. Поки таку тактику ми не використовували. Зараз момент настав. Ми поставили на місце противника.