Читати книгу - "Таврований"

Незабаром замість нього в штабі з'явився Колька Мудрий. Підійшов до чергового. Пригостив його тютюнцем. Поцікавився, що до чого. Потім впевнено зайшов до приміщення, де Григорій Якович роздавав начальникам оперативних груп накази.

Привітавшись, вимовив:

— Страшна штука — танк. Але страшніше душа людська.

— Досить язиком молоти. У душі колупатися, — відрізав Базима. — Загін у бій іде, а ти мені голову морочиш.

— Дорогий начальник штабу, наш Григорій Якович. Ми ж тоже хочемо йти.

Базима, нарешті, посміхнувся:

— Ідіть. Набридли мені.

Він передав командиру роти письмовий наказ.

Вони зустрілися на окраїні села. Кинулися один до одного. І стояли, обнявшись, не промовляючи ні слова. Його маленька Ньома. Жива і здорова. Вона прийшла на побачення в куфайці і теплій хустці.

Зараз вона нічим не відрізнялася від сільських жінок. Тільки струнка фігура, мініатюрні руки, які не знали важкої селянської праці, видавали в ній інтелігентку.

Семен Васильович і Радик ретельно наводили довідки, де Домна Данилівна і Юра. Спочатку вони точно дізналися, що в місті їх немає, що дружина з сином перебувають десь в районі.

У Семена Васильовича трохи відлягло від серця. Домна Данилівна поступила правильно. В місті її добре знали. Знайшлися б такі, що доповіли німцям про дружину партизанського комісара.

— Ти правильно зробила, що пішла з міста, — сказав Семен Васильович.

Він не випускав мініатюрні руки дружини. Боявся її втратити. Що вона зникне, як привид, розтане в темряві.

Домна Данилівна заглядала в його очі і казала скрипучим голом, боячись розплакатися:

— Не уявляєте, скільки нам довелося пережити. Ходили від села до села. Розповідали, що позбулися житла. Одним словом, біженці.

— Я зробив велику помилку, що своєчасно не відправив вас в евакуацію, як зробили це Ковпак і Базима. Гадав, вернуся з курсів і все вирішу. Але вийшло зовсім по-іншому.

— А ви як? — Питала, міцно притискаючи змужнілого Радика.

— У нас все нормально, — похвалявся син, даючи молодшому брату гратися автоматом.

Цей автомат Радик добув у бою. У нього намагалися його відібрати, передати дорослому партизану. Але Радик проявив рідкісну упертість і трофей нікому не віддав.

Швидко пролетіли хвилини побачення. Батько з сином приїхали на возі, з групою прикриття. Привезли дещо з одягу та продуктів харчування. Семен Васильович передав дружині.

— Папка забери нас з собою. Нам з мамкою одним страшно.

— Не можу, дорогенький, — відповів засмучений комісар.

— Сьома, може, дійсно, забереш. Нас можуть впізнати і розстріляти.

— Ньома, нічого не можу зробити. Вас заберу, а інші що скажуть? Почекайте трохи. Я обов'язково щось придумаю. Поки поживіть у Кості. Там тебе не знають. Намагайтеся менше виходити з дому.

Розлучалися зі сльозами на очах. Домна Данилівна не могла втриматися. Тихенько схлипувала, намагаючись заховати мокре від сліз обличчя.

Семен Васильович теж не міг заспокоїтися. Всю дорогу лаяв себе. Він боявся за дружину і дитину, але поступитися своїми принципами не міг.

Зате вжив заходів, щоб убезпечити родину. В селі діяло підпілля з молодих людей, які просилися в загін. Семен Васильович пообіцяв їм, але наказав не квапитися. Підготуватися, роздобути зброю.

В разі небезпеки підпільники мали встати на захист дружини і повідомити партизанам.

Його брат Костя потрапив в оточення. Повернувся додому. Відшукав партизан, просився в загін. Семен Васильович залишив його зв'язковим до тих пір, поки не вирішиться питання з Домною Данилівною і Юрою.

Семен Васильович тримав сім'ю під постійним контролем. Розвідники, в складі яких перебував Радик, по кілька разів на тиждень зустрічалися в умовленому місці з Костянтином Васильовичем. Досить часто бачилася з чоловіком і сином Домна Данилівна.

Завдяки цьому вдалося погасити тривогу в сім'ї, але до остаточного спокою було далеко. Ньому з Юрою могли в будь-яку хвилину заарештувати. І ніхто не міг передбачити, як складуться події далі.

В такому настрої повернувся комісар з чергового побачення з родиною.

В землянці все йшло своєю чергою. Ковпак вже лежав на нарах. Намагався задрімати. Його мучив зубний біль.

Григорій Якович сидів за столом. Як завжди возився зі своїми паперами. Побачивши Руднєва, підняв очі:

— Що трапилося? На тобі лиця немає.

— Зустрічалися з Ньомою і Юрком.

— Де вони?

— У брата.

Григорій Якович встав, пройшовся по землянці.

— Це не вихід. Врятувати сім'ю може тільки загін.

Почувши розмову, Ковпак піднявся з нар. Присів.

— Базима правильно каже.

— Не можу я цього зробити. Сім'ї багатьох з нас в такому ж становищі. Що буде з загоном, якщо забирати всіх підряд.

— Семен Васильович, ти не забувай, що ти не всякий, а друга особа в загоні, — турбувався про свого сусіда Григорій Якович. — На твою сім'ю німці в першу чергу полюють.

Ковпак підтримав Базиму. Але Руднєв залишався непохитним.

Командування загону намагалося не приймати жінок і дітей. Але часто-густо створювалися такі обставини, коли їм не можна було відмовити. Поступово жінки поповнювали загін і займали в ньому свою нішу. Вони готували їсти, прали, прибирали, ходили в розвідку, виконували інші завдання.

Так що при бажанні Семен Васильович міг би знайти своїй дружині роботу в загоні. Але в ньому говорила совість старих революціонерів, які не дозволяли ніколи собі використовувати службове становище.

Німці не