Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

нічогенька фігура, хоча їй уже під тридцять. Цікаво, вона теж колись стане такою огрядною статечною матроною, як Сильвія? Те, що в неї колись будуть власні діти, видавалося дедалі малоймовірнішим. Вона пам’ятала, що відчула, коли вперше взяла на руки дітей Памели (а також Тедді та Джиммі) — приголомшливу любов і жах, розпачливе прагнення захистити. Наскільки ці почуття були б сильніші, якби дитя було її власне? Може, нестерпні.

Коли вони пили чай у «Джон Льюїс», Сильвія спитала:

— А тобі ніколи не хочеться побути квочкою?

— Як твої кури?

— «Жінка-кар’єристка», — сказала Сильвія, ніби ці слова були несумісні. І задумливо додала: — Стара діва.

Урсула задумалася, чому це мати так хоче її роздратувати.

— Може, ти ніколи й не вийдеш заміж, — сказала Сильвія у підсумку, ніби Урсулине життя добігло кінця.

— А це так погано? Мати незаміжню доньку? — спитала Урсула і взялася за щербет. — Джейн Остін он це не зашкодило.

*

Вона зняла сукню через голову й рушила у нижній спідниці і шкарпетках до умивальника, набрала склянку води і знайшла печиво з помадкою. Пайок, як у в’язниці, — подумала вона, — добра підготовка до того, що на них чекає. Після грінки на сніданок вона нічого не їла, крім Памелиного пирога. Вона сподівалася, що бодай Крайтон її увечері добре нагодує. Він попросив її зустрітися в «Савої» — такі публічні побачення в них бували вкрай рідко, може, назріває драма, а може, тінь війни — достатня драма, і він просто хоче про це поговорити.

Вона знала, що завтра оголосять війну, хоча при Пеммі прикидалася дурненькою. Крайтон їй розповідав чимало такого, чого не мусив би, адже вони «обоє підписали акт про нерозголошення державних таємниць». (А ось вона майже нічого йому не розповідала). Останнім часом він знову вагався, й Урсула не знала, куди він урешті похилиться — не була навіть певна, чого хотіла сама.

Він запросив її на чарку — запрошення прийшло на цидулі з Адміралтейства, що загадково з’явилася в неї на столі, варто їй було на хвильку вийти. Урсула не раз задумувалася, хто приносить ці записки, що з’являються в неї на столі, ніби їх ельфи розносять. У записці значилося: «Схоже, на твій департамент чекає аудит». Крайтон любив коди. Урсула сподівалася, що коди флоту складніші, ніж Крайтонові загадки.

Міс Фоусетт, одна з секретарок, зауважила записку, що лежала на виду, і кинула на неї нажаханий погляд:

— Лишенько, це що, правда? Про аудит?

— Хтось пожартував, — сказала Урсула і з жахом піймала себе на тому, що червоніє.

Було щось некрайтонівське у цих масних (як не відверто сороміцьких), проте позірно невинних повідомленнях. «Схоже, вам бракує олівців». Або: «Чи наповнені ваші чорнильниці?». Урсула хотіла порадити йому навчитися як не стенографії, то обачності. А краще взагалі це припинити.

Коли швейцар провів її у «Савой», Крайтон уже чекав у величезному фоє, і замість супроводити Урсулу до американського бару, скерував її вгору сходами, до кімнати на третьому поверсі. Ліжко мимоволі притягувало погляд — величезне, завалене подушками. То ось чому ми тут, — подумала вона.

Вона вирішила, що крепдешинова сукня не підходить для такої нагоди, тож вдягла темно-синю сатинову — одну з трьох її добрих вечірніх суконь — але тепер пожалкувала про це рішення, адже, судячи з усього, Крайтон її роздягне, а не пригостить розкішною вечерею.

Йому подобалося її роздягати, подобалося її розглядати.

— Ти — як з полотна Ренуара, — сказав він, хоча на мистецтві не знався.

Краще вже Ренуар, ніж Рубенс, — подумала вона. Чи, як на те пішло, ніж Пікассо. Він мав для Урсули щедрий дар: розглядав її, нагу, майже без критики. Мойра, як виявилося, була з тих, хто носить фланелеві нічнушки до підлоги й вимикає світло, перш ніж лягати у ліжко. Інколи Урсулі здавалося, що Крайтон перебільшував дружинину приземленість. Інколи їй навіть хотілося з’їздити у Ворґрейв, аби хоч побачити скривджену дружину і з’ясувати, чи та справді така нетіпаха. Проблема Мойри (вона, мабуть, як з полотен Рубенса, а не Ренуара) полягала в тому, що Урсулі було б складно кривдити справжню людину, а не умовність.

(— Але ж вона і є людина, — розгубилася Памела. — Це якийсь дурний аргумент.

— Так, розумію.

Це — вже пізніше, на шістдесятиріччя Г’ю, доволі бучне святкування навесні).

З номера відкривався прекрасний краєвид на річку, від моста Ватерлоо до Вестмінстерського палацу й Біг-Бена, які вже оповивали тіні сутінків. («Фіалкова пора»). Вона ледве могла розгледіти Голку Клеопатри — темний палець, що тицяв у небо. Ніякого звичного мерехтіння й заграви міських вогнів. Світло гасили на випадок нальоту.

— То твоя нора сьогодні недоступна? Раз ми так на людях? — спитала Урсула, коли Крайтон відкрив пляшку шампанського, яка чекала на них у запітнілому срібному відерці. — Що святкуємо?

— Прощання, — сказав Крайтон, приєднався до неї при вікні і вручив їй келих.

— Прощання? — з посмішкою спитала Урсула. — То ти привів мене у добрий готель і пригощаєш шампанським, щоб покласти край нашим стосункам?

— Прощання з миром. Прощання зі знайомим світом, — він підніс келих до вікна і Лондона у його присмерковій величі й похмуро промовив: — За початок кінця.

А потім додав, ніби раптом згадалася дрібничка:

— Я Мойру кинув.

Урсулу це захопило зненацька.

— А доньок? — (Просто про всяк випадок уточню, — подумала вона).

— Їх усіх. Життя надто коротке, щоб бути нещасним.

Цікаво, скільки людей у Лондоні зараз кажуть те саме? — подумала Урсула. Може, у менш розкішній обстановці. А інші, звісно, кажуть те саме і тримаються за те, що мають, а не розкидаються ним знічев’я.

Урсула раптом запанікувала, це захопило її зненацька.

— Я не хочу за тебе заміж.

Вона сама не розуміла, наскільки в неї чіткі погляди із цього приводу, доки слова не зірвалися з вуст.

— Я теж не хочу з тобою одружуватися, — сказав Крайтон, що, як не дивно, її сприкрило. — Я зняв квартиру в Еджертон-ґарденз. Може, приєднаєшся до мене?

— Що, будемо співмешканцями? Житимемо у гріху в Найтсбриджі?

— Якщо хочеш.

— Ти такий відважний. А як же твоя кар’єра?

Він зневажливо пирхнув. Отже, новою Ютландією для нього стане не війна, а вона.

— То як, згодна? Урсуло!

Урсула вдивлялася в Темзу за вікном. Річка стала майже невидима.

— Давай вип’ємо. Як