Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Квітень 1940 року

Тишу недільного ранку в Найтсбриджі розірвав автомобільний гудок. Урсула скучила за калатанням церковних дзвонів.

Вона купу простих речей сприймала як належне до війни. Якби ж то можна було повернутися назад у часі і гаразд ними насолодитися...

— Навіщо сигналити, якщо в нас є дзвоник на дверях? — Крайтон визирнув за вікно. — Прибув, якщо юнак у костюмі-трійці, надутий, як снігур — це він.

— Звучить схоже.

Урсула, звісно, не назвала б Моріса «юнаком» — вона взагалі не асоціювала його з молодістю — але для Крайтона, мабуть, він і справді юнак.

Наближалося шістдесятиріччя Г’ю, і Моріс неохоче запропонував підкинути її до Лисячого закута. Проводити з Морісом час сам-на-сам, та ще й у закритому просторі машини — це щось новеньке і не конче приємне. Вони рідко залишалися сам-на-сам.

— Бензин у нього є? — Крайтон припідняв брову, хоча це радше спостереження, ніж питання.

— У нього навіть водій є, — сказала Урсула. — Я й не сумнівалася, що Моріс витисне з війни все можливе.

Памела сказала б: «Яка ще війна?». Вона застрягла в Йоркширі, «як на безлюдному острові», в товаристві шістьох хлопчиків і Дженет, яка, виявляється, не лише скиглила, а й була «ще тією fainéante. Я від доньки вікарія чекала більшого. Вона така лінива, що я днями випасаю не лише своїх хлопців, а й її. Годі з мене цієї евакуації, час додому».

— Не може ж він заявитися додому на машині, не підкинувши мене, — пояснила Урсула. — Моріс не хоче, щоб його піймали на неналежній поведінці, навіть рідні. Йому треба підтримувати репутацію. Та і його родина зараз там, він повезе їх увечері до Лондона.

Моріс послав Едвіну з дітьми до Лисячого закута на великодні канікули. Урсула замислилася, чи не знає він, бува, щось, невідоме широкому загалу. Може, Великдень особливо небезпечний? Мабуть, Моріс справді знав чимало такого, чого не знали інші, але Великдень минув без пригод — мабуть, брат просто вирішив, що час його батькам побавитися із внуками. Філіпові й Гейзел бракувало уяви. Цікаво, як вони дають собі раду із шумними евакуйованими, яких прихистила Сильвія.

— На зворотньому шляху машина буде напхом напхана: і Едвіна, і діти. Не кажучи вже про водія. Та все ж, у такому становищі негоже вернути носа.

Знизу знову посигналили. Урсула принципово це проігнорувала і зловтішно уявила, що було б, якби вона притягла Крайтона у повній воєнно-морській формі (при всіх медалях і золотих галунах): він був вищий за Моріса за рангом у багатьох смислах.

— Ти міг би з’їздити зі мною, — сказала вона. — Не скажемо їм про Мойру. Чи про доньок.

— Твій дім там?

— Що?

— Ти сказала: «Не може ж він заявитися додому». Але ж твій дім тут, — сказав Крайтон.

— Так, звісно.

Моріс нетерпляче крокував тротуаром. Вона постукала по склу, щоб привернути його увагу, піднесла вказівний палець і самими губами прошепотіла: «Ще хвилинку». Він насупився.

— Це просто так кажуть, — сказала вона, повертаючись до Крайтона. — Про батьківський дім завжди кажуть «удома».

— Справді? Я так не кажу.

Ти — ні, — подумала Урсула. Для Крайтона «вдома» — це Ворґрейв. І він, звісно, правий: вона не вважає квартиру на Еджертон-ґарденз домом. Це тимчасова зупинка, пристанище на шляху, який на певний час урвала війна.

— Можемо й посперечатися, — доброзичливо сказала вона. — Але, бачиш-но... Моріс он марширує вже, як маленький олов’яний солдатик.

Крайтон розсміявся. Сварок він не любив.

— Я б радо до тебе приєднався і познайомився з твоєю сім’єю, але мушу зайти в Цитадель.

Адміралтейство будувало собі підземну фортецю — Цитадель — на Плац-параді кінної гвардії при Вайтголлі, і Крайтонове бюро саме перебиралося туди.

— Тоді побачимося згодом, — сказала Урсула. — Моя карета чекає, Моріс риє землю копитом.

— Подзвони мені, — нагадав Крайтон.

— Так, звісно, ледь не забула.

Вона почала носити обручку, коли була не на роботі, просто заради пристойності, «щоб продавці не ставили запитань абощо». Вона не хотіла, аби молочар чи жінка, яка двічі на тиждень приходила до них прибирати, подумали, що вона живе у гріху. (Її аж саму здивувала власна сором’язливість).

— Уявляєш, скільки в них було би питань, якби вони це побачили? — спитала вона, зняла обручку й лишила на столі у вітальні.

Крайтон чмокнув її у щоку і сказав:

— Добре тобі провести час.

— Це навряд чи.

*

— Ще нікого не захомутала? — спитала Іззі в Урсули, а тоді з усмішкою повернулася до Сильвії. — Скільки там у тебе внуків? Семеро? Восьмеро?

— Шестеро. Може, ти вже теж бабуся, Іззі.

— Що? — нашорошив вуха Моріс. — Як таке може бути?

— Хай там як, — легковажно відмахнулася Іззі, — значить, Урсулі не конче треба видати на-гора внука.

— Видати на-гора? — перепитала Урсула. Наколотий на виделку кусник лосося у холодці завмер на півдорозі до рота.

— Тебе ніби зурочили, — сказав Моріс.

— Перепрошую? — виделка повернулася на тарілку.

— Завжди дружка, ніколи не наречена.

— Тільки раз, — уточнила Урсула. — Я була дружкою тільки раз, на Памелиному весіллі.

— Я доїм, якщо ти не хочеш, — сказав Джиммі і поцупив її лосося.

— Взагалі-то, хотіла.

— Тоді ще гірше, — сказав Моріс. — Тебе навіть дружкою ніхто не хоче, крім сестри.

Наче дорослий чоловік, а загиготів, як школяр. На жаль, Моріс сидів так далеко, що вона не могла копнути його під столом.

— Не забувай про манери, Морісе, — прошепотіла Едвіна.

Цікаво, якби це я була його дружиною, то скільки разів на день у ньому розчаровувалася б? — подумала Урсула. Якщо шукати аргументи проти шлюбу, то існування Моріса — найвичерпніший доказ. Зараз прикростей Едвіні доправляв водій: водієм-бо виявилася гарненька дівчина у формі Допоміжного жіночого територіального корпусу. Сильвія засоромила дівчину (звали її Пенні, але всі одразу про це забули), наполігши, щоб та сіла з ними за стіл, хоча їй явно було б затишніше в машині чи на кухні в товаристві Бріджит. Так та опинилася в товаристві евакуйованих, під постійними холодними поглядами Едвіни. А