Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

пов'язану з апетитом? Я захоплено розмірковував про те, що вульгарне й грубе відчуття смаку мене надихає, а ягоди, якими поживився на пагорбі, нагодували мій розум. «Душа над собою не владна, — писав Цзен-цзи, — тож можна дивитися й не бачити, слухати й не чути, їсти й не відчувати смаку». Той, хто відчуває істинний смак їжі, ніколи не стане ненажерою, а той, хто його не відчуває, не може ним не бути. Пуританин може глитати шкоринку чорного хліба так само зажерливо, як старійшини ради — черепах. Не те, що входить до уст, людину сквернить[221], а апетит, із яким ми те пожираємо. Сквернить не якість чи кількість їжі, а відданість чуттєвим утіхам: тоді те, що входить до уст, стає не поживою для нашої тваринної сутності чи натхненням для духовного життя, а тільки харчем для червів, які нами володіють. Мисливець, ласий до болотяних черепах, ондатр та інших диких тварин, і вишукана панянка, яка пригощається холодцем чи заморськими сардинами, рівні. Він добуває поживу у ставку біля млина, вона — у льодівні. Дивовижно, як вони, ви чи я можемо жити слизотним тваринним життям, зосередившись на їдлі й питві.

Ціле наше життя навдивовижу моральне. Між чеснотами та гріхами ані на мить не западає перемир'я. Доброчестя — єдине вкладення, що дає віддачу завжди. У музиці арфи, що відлунює цілим світом, нас заворожує саме нагадування про доброчестя. Та арфа — мандрівний офеня від Страхового товариства всесвіту: радить його закони, а як платню вимагає тільки наші дрібні доброчесні вчинки. Юні з часом байдужіють, але закони всесвіту не тримаються осторонь від людства й завжди стають на бік найчутливіших. Вслухайтеся у вітерець — у ньому завжди вчувається докір, і біда тим, хто його не чує. Ми не можемо торкнутися цих струн чи клавіш, але чарівна мораль нас заворожує. Немало прикрих звуків перетворюються на музику, коли долинають здаля: така-от горда й ніжна сатира на наші мізерні життя.

Ми свідомі того, що в нас приховане щось тваринне: що глибше поринає в сон наше вище єство, то частіше прокидається звір. Можливо, цього зміїного, чуттєвого єства неможливо повністю позбутися, так само як і червів, що населяють наше навіть здорове тіло ще за життя. Навіть якщо нам вдасться від нього відсторонитися, його природи ми не змінимо. Боюся, воно наділене самобутньою силою, тож можемо бути здорові, але нечисті. Я нещодавно знайшов нижню щелепу кабана з міцними білими зубами й іклами, і це навело мене на думку, що існує тваринне здоров'я і завзяття, окремішні від духовного. Ця істота вбивалася в силу без поміркованості й чистоти. «Те, в чім людина відрізняється від дикої тварини, — писав Мен-цзи, — це дрібна дещиця, і зграї посполитих втрачають її дуже швидко, а вищі особи сумлінно бережуть». Хтозна, чого ми сягнули б у житті, якби були чистими? Якби я знав мудреця, здатного навчити мене чистоти, негайно рушив◦би до нього. «Владу над нашими пристрастями, зовнішніми тілесними почуттями й добрими діяннями Веди вважають необхідною, аби розум наблизився до Бога»[222]. Але дух тимчасово населяє кожен член і дію тіла й перетворює те, що за формою схоже на грубу чуттєвість, на чистоту й побожність. Енергія продовження роду, яка плямує нас і веде до розпусти, коли ми даємо собі волю, стриманих бадьорить і надихає. Цнота — це вінець людини, а Хист, Героїзм, Святість та інші подібні прояви — лише її розмаїті плоди. Людство плине до Бога, коли канал цноти відкрито. Чистота підносить нас, а нечистота, своєю чергою, скидає долі. Благословен той, хто знає напевно, що тваринне в ньому з кожним днем відмирає, а божественне утверджується. Але, можливо, й не існує такої особи, що не мала◦би підстав соромитися своїх зв'язків з нижчою, тваринною природою. Боюся, якщо ми й боги чи божества, то хіба такі, як фавни чи сатири — божественне на службі у звіриного, тварини, опановані апетитами; певною мірою саме наше життя — це ганьба.

Щасливий той, який в умі своїм

Належне місце звірям дав усім!

***

Бува конем, чи вовком, чи й козлом,

Але не робиться вкінець ослом!

Інакше він — домівка для свиней,

В яких дияволи усіх мастей

Вселилися і запалили лють[223].

Будь-які прояви чуттєвості — те саме, нехай вони й набувають розмаїтих форм; так само й чистота — одне. Байдуже, що заганяє людину в лабети чуттєвості: їжа, питво, розпуста чи сон. У них усіх один рушій — апетит, і досить побачити людину лиш за одним з цих занять, аби зрозуміти, наскільки вона підвладна чуттєвості. Нечисті ні стояти, ні сидіти не можуть чисто. Коли підстерігати змію біля одного виходу з нори, вона виповзе іншим. Щоб бути цнотливим, слід бути стриманим в усьому. Адже що таке цнота? Як людині знати, чи вона цнотлива? Цього знати неможливо. Ми чули про цю чесноту, але не розуміємо, що воно таке. Ми впевнено повторюємо чутки. Зусилля дарують мудрість і чистоту, а лінощі — неуцтво і чуттєву розбещеність. Раби чуттєвості й у розумових своїх зусиллях ліниві. Нечисті люди незмінно ліниві: сидять собі при пічці, відлежують боки, коли світить сонце, відпочивають, хоча гаразд не стомилися. Якщо хочеш уникнути нечистоти й усіх гріхів, працюй чесно, навіть коли випадає чистити стайні. Природу здолати тяжко, але треба. Яка різниця, чи ти християнин, якщо ти анітрохи не чистіший за поган, відмовляєш собі не частіше, ніж вони, й не перевершив їх у побожності? Я знаю багато релігій, які вважаються поганськими, але їхні приписи присоромили б читача і підштовхнули б до нових досягнень, нехай навіть у звичайному дотриманні обрядовості.

Я пишу про це не без трепету, але не через сам предмет — мені байдуже, чи видадуться мої слова непристойними, — а лиш тому, що не можу про них говорити, не виказавши своєї нечистоти. Ми вільно й безсоромно обговорюємо одну форму чуттєвості, а інші замовчуємо. Ми так звиродніли, що навіть не можемо просто говорити про необхідні функції людської натури. У давнину і в певних країнах про всі функції говорили побожно й унормовували їх законами. Для індуїстських законодавців не було нічого занизького, навіть якщо носіїв сучасних смаків це вражає. Вони вчили їжі, пиття, співжиття, випорожнення, сечопускання й такого іншого, підносячи низьке й не відмахуючись від цих обов'язків через хибне називання їх дрібницями.

Кожен з нас — будівничий храму, що зветься тілом, присвяченого богу, якому він поклоняється