Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Ендуро натужно гудів, Кі охопила мене за пояс, я відчував її чіпкі пальці. Чому вона допомогла мені? Я геть заплутався. Але зараз повинен був втекти подалі від божевільного Трістана, який втратив глузд від заздрості та нагромаджених у його голові планів про помсту. Тим більше, що вони з Самійленком знову відновилися у вірті.

- Куди?! – крикнув я, повернувши голову. Вітер шмагав обличчя, говорити було важко.

- До Імпульсної вежі! – почув я відповідь Кі.

Дивуватися й перепитувати, вимагаючи пояснень, не було ні часу, ні змоги. Я направив "Ендрю" в провулок з основної траси, намагаючись зрізати шлях до вежі. Вона височіла високим і темним шпилем на краю цього району. За нею вже був височенний мур, який охоплював всю зону «Смарагд» по периметру.

Дуже довга й дуже висока огорожа! Мені чомусь спало на думку порівняння з кошарою для овець, і я внутрішньо посміхнувся. Справді, аналогія майже точна: мешканці «Смарагду, яким би не було їхнє життя, чи реальне, чи віртуальне, жили тут, як вівці, загнані ШІ Віктором досередини умовної кошари. Він їх карав і милував, знищував і створював, змушував жити так, як хотілося йому, або так, як хотів той, чий наказ він виконував, не даючи людям шансу на самостійні рішення і притлумлюючи прагнення до свободи в зародку. Зона «Смарагд», я мав підозру, повторювала життя в реалі, в якому правив президент Віктор та його прихильники та в реальність якого я повірив уже остаточно після розмови з Трістаном.

Чому ми повинні були їхати в Імпульсну вежу? Я не знав цього, але Кі врятувала мене і завжди захищала, вона мені подобалася, якщо чесно, тому я їй повірив, поклався на те, що дівчина знає, що робить. Тим більше, вона так була схожа на Діану! При згадці про Діану в мене сильніше забилося серце, я хвилювався за її життя. Трістан сказав – двадцять хвилин! В реалі оплот Гречука буде знищено – і вони отримають Діану, щоб шантажувати мене, або знищать. Але поки вона не була в їхніх руках, я сподівався, що зможу щось придумати. Може, згадаю, чорт забирай, де ті довбані коди?!

Будинки миготіли повз нас сірими високими коробками з дрібними дірками вікон. Людей на вулицях не було. Проте я відчув, що щось відбувається. Шосе під колесами мотоцикла почало змінювати колір. Було сірим та брудним, а стало чомусь сталевим, гладеньким, мов полірованим. По ньому побігли різнокольорові розводи, які бувають, коли інколи бачиш бензинові ляпки у калюжах. Дорога змінювалася. А отже, Трістан знову почав задіювати свої програмі й вірусні штучки.

- Ще дві хвилини! – крикнула мені Кі. – Ми встигнемо!

Попереду я вже бачив кінець шосе, яке переходило в ґрунтову дорогу. Будинки різко обривалися, далі йшли пустирі й невеликі переліски.

Імпульсна вежа з’явилася із-за останнього хмарочосу навислою громадою. Я піддав газу, хоча думав, що цього вже неможливо зробити – ми й так летіли на шаленій швидкості. Майже біля вежі я все-таки мигцем озирнувся через плече. Те, що я побачив, вразило мене – за нами йшла хвиля, яка руйнувала все позаду: будинки раптово осипалися, наче зроблені з піску, дорога зникла, земля ставала пласкою й незаймано порожньою. Трістан стирав усі програми, які було візуалізовано зараз у цьому секторі, аби вирахувати, де ми з Кі поділися.

Сама вежа, бетонна, зроблена в основі при землі у вигляді великого сірого куба з отвором входу, далі піднімалася ажурним переплетінням численних труб, гігантських металевих конструкцій та вузьких спіральних сходів, які вели аж на самий верх. На верхівці вежі була невелика платформа з якоюсь конструкцією, яку неозброєним оком неможливо було добре розгледіти, так високо вона знаходилася.

Я трохи пригальмував біля входу у вежу і в’їхав досередини. Ні воріт, ні дверей там не було, лише високий і широкий одвірок, що чорнів невідомістю. Ендуро заглох. Кі зіскочила з мотоцикла й промовила:

- Тепер ми повинні піднятися нагору! – вона вказала на початок спіральних сходів у кутку приміщення. - Імпульсні вежі захищені від програмних руйнувань. Вони - основа зони «Смарагд». Трістан не ризикне їх чіпати. І ти повинен згадати, де коди. Бо через десять-п'ятнадцять хвилин всіх схоплять люди Віктора в реалі, і, боюся, загине багато людей. І... Діана, можливо, також...