Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

протомолекулу, наділене розумом. Чи означає це, що воно має

душу? Вдираються в нашу Сонячну систему, вбивають нас без

розбору, крадуть наші ресурси. Усе те, що ми назвали би гріхом, якби чинили його самі. Чи означає це те, що вони падші? Чи

Христос помер і за них також? Чи, може, вони розумні, але

обділені душами, і всі діяння протомолекули можна віднести на

карб якого-небудь вірусу — те, на що вона була просто

запрограмована?

У кают-компанію зайшов гурт цивільних робітників

у комбінезонах. Вони замовили їжу й повели гучну розмову.

Анна дозволила собі відволіктися на них, поки її розум

намагався перетравити всі ті турботи, що вона їм не дозволяла

прорватися назовні аж до сьогодні.

— І чесно, навіть особисто для мене це суто теоретичне

питання, — продовжила вона. — Можливо, це взагалі і ніяк не

повинно впливати на нашу віру. От тільки мене не відпускає

відчуття, що таки впливає. Впливатиме якраз на більшість

людей.

Тіллі сьорбала свій трунок, що з Анниного досвіду означало, вона справді замислилася над цими питаннями.

— Ти це казала кому-небудь? — запитала вона, під’юджуючи її

правити далі.

— Кортес поводиться так, немовби він тут головний. — Анні

щойно принесли чай, і вона подмухала на нього, щоб

охолодити. — Мабуть, треба говорити з ним.

— Кортес — політик, — поблажливо вищирилася Тіллі. — Не

дай собі засліпити очі пургою для посполитих, якою він

розкидається. Він тут, бо поки Естебан обіймає свою посаду, Кортес лишатиметься впливовим чоловіком. Оцей весь цирк на

дроті? Це все боротьба за голоси.

— Терпіти таке не можу, — зітхнула Анна. — Я тобі вірю. Ти

краще на цьому розумієшся, ніж я. Але мені страшенно прикро

визнавати, що ти маєш рацію. Це таке марнотратство.

— А що би ти просила в Кортеса?

— Я би воліла організувати групи для обговорення.

— І тобі на це потрібен дозвіл? — здивувалася Тіллі.

Анна згадала свою останню розмову з Ноно й розсміялася.

І коли заговорила, то аж сама здивувалася, наскільки

замисленим прозвучав її голос:

— Ні, — погодилася вона. — Певно, що не потрібен.

* * *

Намі на Землю, а там у неї, під звуки сирени, поламалися кістки

від сили тяжіння. Сон тривав якихось пару секунд, а потім

спинився. Пролунав голос із комунікаційної панелі: «Усім

зайняти свої місця за штатним розписом».

Анна подумала, що її це навряд чи стосується, бо навіть не

знала, чи має якісь обов’язки за штатним розписом. Сирена

більше не лунала, голос із панелі більше не звучав і жахливих

команд не виголошував, але різке пробудження від кошмару її

налякало та прогнало весь сон. Вона злізла з койки записати

коротке повідомлення Ноно й Намі, а потім накинула одяг.

У коридорах і в ліфтах людей практично не було. На обличчях

військових читалося зосередження, але, на превелике її

полегшення, не страх. Звичайна пильність. Сторожкість.

Не знаючи, куди подітись, вона рушила в офіцерську кают-компанію та замовила собі склянку молока. Коли їй принесли

замовлення, вона щиро подивувалася, виявивши, що молоко

було справжнісіньким і в якийсь момент свого існування явно

вийшло з-під справжньої корови. Скільки же ООН витратило на

утримання своїх цивільних і цього «цирку на дроті»?

Зараз у їдальні перебували декілька вбраних у форму

військових та групка цивільних підрядників. Вони пили каву, розлігшись у кріслах, немов робітники нічної зміни. До підлоги

було прикручено з десяток металевих столів, що мали магнітні

сидіння по боках. Настінні екрани демонстрували потрібну

офіцерам інформацію — суцільна тарабарщина, як на її смак.

Через переділку в камбуз було видно отвори, крізь які подавали

страви й долинали звуки