Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я більше не ховалась за домашніми справами. Вперше за довгий час у мене зʼявився настрій вийти в місто не тому, що треба щось купити, а тому, що хочеться просто пройтись.

Я зайшла в ту саму кавʼярню, де ми з Марічкою зустрічались уперше після всього. Замовила чай з апельсином і чорносливом, і сіла біля вікна. Люди квапились, машин було менше — хтось ще не встиг перевзутись, хтось ще не повірив, що зима вже тут.

Я ж повірила. І дозволила їй бути.

Дістала блокнот, зробила кілька нотаток для студії, і раптом відчула — хтось дивиться. Підвела погляд. За вікном стояв Славік. В руці — мішечок з прянощами.

Я усміхнулась. Він зайшов.

— Вгадай, що це? — мовив, сідаючи навпроти.

— Суміш спецій, яка робить твою каву кращою за всі кавʼярні у місті?

— Майже. Це подарунок від жінки, яка варить її у Львові. Я сказав, що готую власну справу — вона дала мені “на щастя”. Я подумав… тобі варто це понюхати першою.

Я відкрила мішечок. Запах був теплий, як дотик до шиї. Кориця, трохи кардамону, і щось невловиме — як обіцянка.

— Це пахне новим початком, — сказала я.

— А я сподіваюсь, що ти в цьому початку — зі мною.

Ми довго мовчали. Пили чай. Говорили про справи. Він показував фото планування кавʼярні, ми сперечались, де краще поставити стійку, сміялись, коли я казала: “Тут буде поличка для жінок, які не хочуть більше бути чемними”.

А потім він обережно доторкнувся до моєї руки. Не з тією пристрастю, яку я так добре пам’ятала. А з тією ніжністю, яку завжди шукала.

— Маша. Я не прошу тебе зараз нічого. Але дозволь мені бути в цьому. Хоч трохи ближче.

І я кивнула. Бо вперше за довгий час не хотіла бігти. Навіть не хотіла відповідати. Хотіла просто бути.

Ввечері, повертаючись додому, я несла в сумці той мішечок з прянощами. І ще — впевненість. Маленьку, як зернятко. Але свою. І цього разу — не крихку.

Ліза вже спала, тато хропів у своїй кімнаті. А я вмостилась на кухні, заварила новий чай, запалила свічку. І написала у щоденник:

«Можливо, щастя — це не коли все стабільно. А коли ти вже не боїшся, що знову буде боляче».

Я ще не знала, що завтра — понеділок. Що у шкільному чаті зʼявиться холодне «А ви бачили новину про Машу?» Що телефон знову стане гарячим від повідомлень, і що все те, що я намагалась відкласти — раптом стане реальністю.

Але сьогодні ввечері — я ще могла собі дозволити бути щасливою.

Ще на одну ніч.