Читати книгу - "Пастка-22"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі троє боязко рушили вперед, плечем до плеча, скрадливою, траурною ходою просуваючись крок за кроком і майже в ногу, поки не підступили до ліжка і стали, втупившись згори вниз у Йосаріана. Запала огидна, нестерпна тиша, що загрожувала тривати вічно. Йосаріанові не стало сил терпіти, і він прокашлявся.
— У нього жахливий вигляд, — нарешті озвався старий.
— Він хворий, тату.
— Джузеппе, — сказала мати, яка сіла в кріслі біля ліжка, стиснувши на колінах венозні пальці.
— Мене звуть Йосаріан, — сказав Йосаріан.
— Його звуть Йосаріан, мамо. Йосаріане, ти мене не впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?
— Так, знаю. Ти мій брат Джон.
— Він таки впізнав мене! Тату, він знає, хто я такий. Йосаріане, це тато. Привітайся з татком.
— Здрастуй, татку, — сказав Йосаріан.
— Здрастуй, Джузеппе.
— Його звуть Йосаріан, тату.
— Не можу звикнути до його жахливого вигляду, — сказав батько.
— Він дуже хворий, тату. Лікарі кажуть, він помирає.
— Я не знав, вірити лікарям чи ні, — сказав батько. — Ти же знаєш, які вони дармоїди.
— Джузеппе, — знову озвалась його мати тихим, надтріснутим голосом притлумленого страждання.
— Його звуть Йосаріан, мамо. Вона вже стала забудькуватою. Як вони тебе тут лікують, братику? Досить добре лікують?
— Досить добре, — відповів йому Йосаріан.
— Ну й добре. Тільки ти не давай нікому собою попихати. Ти тут нічим не гірший за інших, хоча й італієць. Також маєш права.
Йосаріан моргнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.
— Ну бачиш, як жахливо він виглядає, — зауважив батько.
— Джузеппе, — мовила мати.
— Мам, його звуть Йосаріан, — нетерпляче перебив її брат. — Не можеш запам’ятати?
— Все гаразд, — перебив його Йосаріан. — Вона може кликати мене Джузеппе, якщо хоче.
— Джузеппе, — сказала вона йому.
— Не переживай, Йосаріане, — сказав брат. — Усе буде добре.
— Не переживай, мамо, — сказав Йосаріан. — Усе буде добре.
— Священик у тебе був? — поцікавився брат.
— Так, — збрехав Йосаріан, знову моргнувши.
— Добре, — вирішив брат. — Поки ти отримуєш тут усе, що тобі належиться. А ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялися, що не встигнемо.
— Куди не встигнете?
— Побачитися з тобою перед смертю.
— А яка різниця?
— Ми не хотіли, щоб ти вмирав на самоті.
— А яка різниця?
— Він, мабуть, починає марити, — сказав брат. — Він повторює те саме знову і знову.
— Справді дуже смішно, — відповів старий. — Весь час я думав, що його звуть Джузеппе, а тепер виявилося, що Йосаріан. Справді дуже смішно.
— Мамо, підбадьор його, — наполягав брат. — Скажи йому щось добре.
— Джузеппе.
— Це не Джузеппе, мамо. Це Йосаріан.
— А яка різниця? — відповіла мати тим самим скорботним тоном, не підводячи очей. — Він помирає.
Її припухлі очі наповнились слізьми, і вона заплакала, повільно погойдуючись на стільці вперед-назад, її руки завмерли на колінах, мов нічні метелики. Йосаріан боявся, що вона заголосить. Батько з братом також плакали. Йосаріан раптом пригадав, чого вони всі плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йосаріан раніше не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько набрав статечного вигляду й почав прощатися.
— Джузеппе, — почав він.
— Йосаріан, — виправив син.
— Йосаріане, — сказав батько.
— Джузеппе, — виправив Йосаріан.
— Скоро ти помреш.
Йосаріан знову заплакав. Лікар скоса зиркнув на нього з кутка кімнати, і Йосаріан опанував себе.
Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі.
— Коли будеш говорити з тим чоловіком угорі, — сказав він, — передай Йому дещо від мене. Скажи Йому, що не годиться людям вмирати молодими. Я серйозно. Скажи Йому, якщо люди мають вмирати, то нехай вмирають старими. Мусиш це Йому сказати. Думаю, Він не знає, що так не годиться, бо ж Він має бути милосердним, а оце триває вже дуже, дуже довго. Добре?
— І не дозволяй там угорі нікому собою попихати, — порадив брат. — На небі ти будеш нічим не гірший від усіх, хоча ти й італієць.
Одягайся тепліше, — сказала мати, яка ніби знала, про що говорить.
Розділ 19
Полковник Каткарт
Полковник Каткарт був спритний, успішний, нечупарний, нещасний чоловік тридцяти шести років, що ходив перевальцем і мріяв стати генералом. Завзятий і пригнічений, урівноважений і розчарований, самовдоволений і невпевнений, він наважувався на адміністративні хитрощі, аби відзначитись перед начальством, і жив у постійному страху, що всі його махінації можуть обернутися неприємностями. Це був вродливий і непривабливий, м'ясистий, марнославний хвалько, що запливав жиром і хронічно страждав через свої тривалі напади тяжких передчуттів. Полковник Каткарт був марнославний, бо в свої тридцять шість спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку; і полковник Каткарт був розчарований, бо хоч йому вже виповнилося тридцять шість, він був лише полковником.
Полковник Каткарт не сприймав абсолютних категорій. Він міряв свої власні успіхи лише досягненнями інших, а досконалістю вважав уміння зробити щось принаймні на рівні своїх однолітків, які робили те саме навіть краще. Той факт, що тисячі його однолітків і старших за нього не дослужилися навіть до майора, викликав у нього франтувате захоплення власною винятковістю; але з другого боку, були інші його однолітки й молодші за нього, що дослужилися вже до генералів, і це отруювало його душу болісним відчуттям власної неповноцінності й примушувало гризти собі нігті в такій непогамовній тривозі, якої не відчував навіть Голодний Джо.
Полковник Каткарт був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка-22», після закриття браузера.