Читати книгу - "Аеропорт"

Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він говорив. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксюшею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися відразу після останньої пійманої рибини.

Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів.

«Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Альошенько», — наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу.

Йому важко було дивитися в синові очі. Очі, які теж часто були на мокрому місці. Тому Олексій намагався якомога більше часу проводити з онуками.

Удома він мав велику колекцію східного мідного, срібного й латунного посуду. І стару любительську колекцію монет, яку вони збирали ще разом із маленьким Арсенієм, поки той у п’ятнадцять років не поїхав навчатися до Америки, де й залишився.

Перед від’їздом в Україну Олексій подарував онукам живу піратську історію. Усе вийшло дуже правдоподібно. Спочатку в дуплі дуба дідусь знайшов пожмаканий, пожовклий, надірваний аркуш старовинного паперу (А4), де були намальовані черепи з кістками й кострубатим піратським почерком було надряпано кілька слів із помилками, а саме «каштовності», «влісі» «камяний хрест».

А ще була накреслена примітивна карта лісу (Арсеній недавно прикупив невелику ділянку дубового лісу, що межував із його землею) з нерівними стрілочками й кривуватим хрестом наприкінці.

Записку явно писали кров’ю. Мабуть, у пірата був розбитий ніс.

Збуджені знахідкою онуки в супроводі батьків і дідуся вирушили на пошуки й скоро знайшли притрушений сухим дубовим листям, нерівно викладений камінням хрест. Почали копати.

Як часто трапляється в таких випадках, не надто глибоко під шаром землі знайшли срібний арабський чайничок, невеликий, але ваговитий.

На денці була арабська в’язь, яку дідусь, що знав мови, одразу, без словника й без окулярів, переклав: «Скарби Алі-Баби».

Коли чайник нарешті відкрили, він виявився вщерть наповненим золотими та срібними монетами минулих років і країн, які тепер навіть на карті не знайдеш. Наприклад, Польська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка, якась СРСР, ІІІ Рейх тощо.

Одне слово, неждано-негадано привалило багатство. Макс і Зоя миттєво стали найбагатшими дітьми Північного Техасу. Довго не могли заснути. Розглядали свої незліченні скарби, й уява малювала їм однооких і одноногих піратів у трикутних капелюхах із папугами на плечах.

Уранці, поки вони спали, він поцілував їх, поцілував Джейн, обійняв і поцілував Арсенія, уперше поглянувши в його очі так, наче прощався надовго. Притиснув його до себе, й Арсеній притиснувся до батька, обійняв його. Олексій раптом згадав, як шестирічний Сеня (так вони його звали вдома) сидів на його колінах за столом. Олексій малював війну. А Сеня її озвучував — бух, бух, бух, тррррр-тррррр-трррр!

І от він знову мусив їхати на війну, і він обіймав дорослого, вищого за нього на зріст і ширшого в плечах, сина. Обіймав його і за себе, і за маму. Вони обидва раптом подумали про одне й те саме. У обох дорослих і гарних мужиків очі стали вологі… Ксюша, навіть мертва, пов’язувала їх своєю любов’ю і їхньою любов’ю до неї…

* * *

У редакції були проти його поїздки. Хотіли дати йому ще місяць оплачуваного відпочинку, але він наполіг. Сказав, що українська війна — головна новина десятиліття, якщо не століття, і вони погодилися.

До того ж за цей час сталися драматичні події, у яких «через трагічну випадковість» загинув його гарний московський друг і колега.

Семен Саприкін, спеціальний кореспондент The Los Angeles Herald у Москві, поїхав в Україну ще в червні, щоби замінити і Кетлін і Олексія. Семен, якого друзі називали ЕсЕс, давно працював у московському бюро газети, почавши як перекладач. Потім став репортером, а згодом і фотографом. І дуже непоганим. Це визнавали всі знайомі професійні фотографи.

Він, як і Олексій, наїздився по війнах. Тільки редакції він коштував значно дешевше. На нього не оформлювали військову страховку. Просто питали, чи хоче він поїхати, чи ні. І він завжди погоджувався, і, по суті, був і залишався до кінця гарматним м’ясом для газети. Йому й платили удвічі менше, ніж американцям.

Він так і не став у газеті по-справжньому білою людиною. Тому з ним відбувалися дивовижні речі, які б ніколи не сталися з американцем на його місці. Наприклад, він просидів усю війну 2003 року під американськими ракетами й бомбами в Багдаді, особисто пробивши саддамівську акредитацію для себе й другого кореспондента газети, американця Джона Банишевського, який згодом по-своєму відплатив йому за послугу.

Коли Джон приїхав у Багдад, Семен був уже там. Вони почали писати статті разом із подвійним авторством. При цьому Семен їздив під бомбами містом і країною, а Джон майже постійно сидів у готелі й писав, переважно використовуючи репортажі Семена. Зрештою, того дня, коли американські морпіхи увійшли в Багдад, у квітні 2003 року, Семен цілий день провів на вулиці, узяв масу інтерв’ю, зокрема й у морпіхів. І віддав увесь матеріал, як було заведено, своєму старшому колезі. Той практично весь день не виходив із готелю.

Наступного дня на першій сторінці газети була стаття від першої особи (!), підписана Джоном («Я прийшов, я побачив, я поговорив, мені сказали тощо»).

Джон потім виправдовувався, нібито був «емоційно» так вражений, що переплутав записи Семена зі своїми. Семен завжди був тихим і згідливим. Але тут його терпець урвався. Він поскаржився редактору іноземних новин. Та попросила Семена «не виносити сміття з хати», а газета через пару номерів помістила маленьку поправку в підвалі двадцятої сторінки.

Після цього скандалу Семена відправили додому в Москву, а Джон повернувся в Америку героєм і пішов на підвищення.

У 2004 році інша американська кореспондентка — Кора Брайтлі, з тієї ж газети, поїхала в маленьке містечко в Каракумикії, детерористи захопили дитячий садок і тримали в заручниках кілька десятків дітей, вихователів і деяких батьків. Семен знову був під рукою, але йому вдалося взяти історичне інтерв’ю в матері, яка разом із двома дітьми опинилася в заручниках. Історія буквально повторила сюжет блокбастера Вільяма Стайрона «Вибір Софі». Коли під час перемовин терористи вирішили відпустити заручниць із маленькими дітьми, одній матері запропонували вибір: узяти