Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— О, як ви змерзли, — скрикнула вона. — Дивіться! Ви труситесь!.. Не відмагайтеся, ви змерзли. А я тут лежу та вигріваюся!

— А що воно поможе, коли й ви сидітимете та мерзнутимете? — засміявся я.

— Поможе, ось тільки-но я навчуся стернувати, а я навчуся неодмінно.

Мод сіла, щоб трохи причепуритись. Вона розпустила волосся, що ясно-каштановою хмаркою вкрило їй обличчя і плечі. Рідні вологі кучерики! Мені хотілось їх цілувати, перебирати пальцями, втопити в них обличчя. Я заворожено дивився на неї, аж поки шлюпка повернулася боком до вітру й вітрило, залопотівши, нагадало мені про забуті мої обов'язки. Зроду ідеаліст і романтик, попри свій аналітичний розум, я доти мав зовсім тьмяне уявлення про фізичний бік кохання. Я завжди був тієї думки, що любов між чоловіком і жінкою це щось високе, це та духовна струна, що єднає їхні душі. Тіло відігравало незначну роль у моїх думках про кохання. 1 ось я дістав солодкий урок, що душа виявляє себе через тіло. Я зрозумів, що вигляд, запах і дотик волосся коханої, так самісінько як те світло, що сяє у неї в очах, і як слова, що злітають їй з уст, — це вияв її душі. Душу саму не можна пізнати, а тільки відчути, вгадати її; безпосередньо вона не може себе виявити. Адже й сам Єгова мусив з'являтися перед юдеями тільки в образах, для них зрозумілих: то в людській подобі, то як хмара, то як огненний стовп, — тобто щоразу у вигляді чогось відчутного, фізично реального, приступного їхній свідомості.

Отож я закохано дивився на ясно-каштанові кучері Мод, і вони сказали мені про кохання більше, ніж усі поети й співці могли сказати всіма своїми піснями та сонетами. Швидким рухом вона відкинула волосся назад, і я побачив її усміхнене лице.

— Чому жінки не носять коси завжди розпущені? — запитав я. — Адже так багато краще.

— Якби ж вони не плуталися так страшенно, — засміялася Мод. — Ось тобі й маєш. Я впустила одну із своїх коштовних шпильок.

І знову залопотіло вітрило, а я, забувши про шлюпку, милувався кожним її рухом, поки вона шукала поміж укривал свою шпильку.

Мене дивувало й тішило, що в ній так багато жіночності: кожен її рух, суто жіночий, виявляв мені, що вона жінка, наскрізь жінка, і пронизував мене невимовною радістю.

У своїй уяві я підніс її на недосяжну височінь, високо над іншими людьми і над самим собою. Я зробив з неї істоту богорівну й неприступну. Тому я захоплено ловив кожну рисочку, що виказувала в ній жінку, просту-таки жінку, — як вона рухом голови відкидає назад волосся, як шукає шпильку. Вона була жінка, така ж людина, як і я, і та чудовна близькість, що буває між чоловіком та жінкою, можлива й між нами, хоч це не завадить мені довіку шанувати й божествити її.

Вона радісно зойкнула, знайшовши нарешті шпильку, і я повернувся увагою до кермування. Я спробував прив'язати стернове весло, поставивши його так, щоб шлюпка гама, без моєї допомоги, йшла бейдевінд. Спроба моя вдалася; хоч шлюпка часом то приводилась трохи до вітру, то вхилялась, але зрештою вона верталась на курс і загалом ішла добре.

— А тепер поснідаємо, — сказав я. — Тільки найперш вам треба тепліше вдягтися.

Я добув новеньку теплу куртку, пошиту з укривала. Я знав, що ця цупка груба тканина не боїться дощу і не промокне й за кілька годин. Коли вона надягла куртку, я дав їй замість кашкета, що був на ній, зюйдвестку, якою, відвернувши вниз криси, можна закрити не тільки волосся, але й вуха та шию. В зюйдвестці Мод стала ще чарівніша. Її обличчя було з тих, що залишаються принадні завше. Ніщо не могло зіпсувати цього чудесного обводу, цих майже класичних рис, цих тонко окреслених брів, цих великих карих очей, проникливих і спокійних — напрочуд спокійних.

Раптом подув рвачкого вітру, дужчий, ніж звичайно, підхопив шлюпку, коли вона перетинала навскоси хребет хвилі. Різко накренившись, шлюпка зарилась по самий планшир у супротивну хвилю й зачерпнула добре відро води. Ту мить я саме відкривав бляшанку з консервованим язиком і, підскочивши до шкота, насилу встиг попустити його. Вітрило залопотіло, і шлюпка вивернулась під вітер. Поморочившись кілька хвилин з вітрилом, я знов поставив її на курс і повернувся готувати сніданок.

— Здається, діє добре, — сказала Мод, схвально кивнувши головою на мій стерновий пристрій. — А втім, я нічого не тямлю в мореплавстві.

— Але цей пристрій діятиме, тільки поки ми пливемо бейдевінд, — пояснив я. — А коли повіє сприятливіший вітер — фордевінд, галфвінд або бакштаг — доведеться мені самому — стернувати.

— Правду мовивши, я не розумію цих ваших термінів, — сказала вона, — але ваш висновок цілком зрозумілий, і він мені не подобається. Ви ж не можете стернувати день і ніч! Тому, сподіваюсь, після сніданку ви дасте мені першу лекцію, а тоді ляжете спати. Ми встановимо вахти, як це робиться на кораблі.

— Як же я вчитиму вас, — запротестував я. — Я оце сам тільки вчуся. Коли ви довірялися мені, то, певне, не подумали, що я не маю ніякого досвіду з вітрильною шлюпкою. Я вперше зроду опинився в ній.

— Тоді ми вчитимемось разом, сер. А що ви мене випередили на цілу ніч, то навчіть і мене того, чого самі вже навчилися. А поки що снідати. О, на цьому повітрі такий апетит!

— Шкодо, нема кави, — скрушно промовив я, подаючи їй намащені маслом галети і скибку консервованого язика. — І не буде ні чаю, ні юшки, нічого гарячого, поки ми не доб'ємося до землі.

Запивши скромний сніданок холодною водою, Мод почала вчитися стернувати. Показуючи їй, я сам багато чого навчився, хоч і мав деякі знання, що набув, кермуючи «Привида» і спостерігаючи, як правують стерники на шлюпках. Мод виявилася здібною ученицею і швидко навчилася держати курс, приводитись до вітру, коли шарпоне дужче, і попускати, коли треба, шкот.

Потім — чи не стомившись — вона передала мені весло і заходилася розстилати на дні шлюпки укривала, що я вже встиг позгортати. Влаштувавши все якнайретельніше, вона сказала:

— А тепер, добродію, лягайте спати. Поспіть до підобідку, чи то пак до обіду, — поправилась вона, пригадавши розпорядок денний на «Привиді».

Що я мав діяти? Вона так наполягала: «Будь ласка, прошу вас», — що я кінець кінцем скорився й передав їй весло. Любо мені було лягти в постіль, послану її руками. Спокій і самовладання, що їх у неї було так багато, ніби передалися й мені