Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Яскраві сонячні промені неприємно пробиралися під опущені повіки. Вони лоскотали вії, і мені довелося неохоче відкрити очі. Але я відразу замружилася від пекучого болю, долонею ховаючи обличчя від світла.
У горлі свербіло, голова розколювалася на дві частини, цілковита слабкість огорнула тіло. Сил на те, щоб піднятися, не було. Крекочучи, як стара бабця, я спробувала перевернутися набік. З грудей вирвався глухий стогін болю.
Та що це зі мною? Ніби вагони вчора розвантажувала. Різь у горлі посилилася, а ломота в тілі здавалася нестерпною: я відчувала кожну свою кісточку, кожен м'яз. Тіло калатало від легкого ознобу. Напевно, я застудилася. Пам'ять швидко підкинула кадри про місце, де я провела минулу ніч. Згадала, як Діма зглянувся наді мною під ранок… А далі — суцільна темрява.
Проковтнувши колючий клунок образи, я ще раз спробувала відкрити важкі повіки. Знайоме ліжко, стіни. Невже я удостоєна шани спочивати в спальні Діми, а не в крижаній затхлій кімнаті? Ніколи йому цього не пробачу. Ненормальний. Зовсім хворий. Яке зґвалтування? Про що він говорив?
Ай, байдуже. Видно, у колишнього з головою великі проблеми.
Ми втечемо звідси. Чого б мені це не вартувало. Піду в поліцію. Розповім усю правду. Про їхню сходку, утримування в будинку проти моєї волі. Нехай Діма не думає, що може безкарно чинити що забажає.
Інстинктивно потерла зап'ястя, але на диво, слідів від пов'язок не залишилося.
Підвівшись на ноги, я швидким поглядом помітила, що одягнена у величезну чоловічу футболку, яка по довжині легко могла замінити мені сукню. Моє нехитре вбрання пахнуло дорогими парфумами Діми. Захотілося негайно зірвати футболку з себе, але перспектива залишитися голяка миттєво вгамувала мій запал. Пізніше переодягнуся. Мої речі так і залишилися у позашляховику. Пізніше і поговорю з колишнім. Щось мені зовсім зле.
— Злат, не спиш? — в одвірку з'явилося задумливе обличчя сестри. — Можна увійти?
— Де Єгор? — хрипко кинула замість дозволу. Поки що це єдине питання, яке мене вельми сильно турбувало. Я хвилювалася за сина. Хтозна, що наступним Дімі спаде на думку. З його перепадами настрою.
— Не хвилюйся, він грає у дворі, — Міра обережно увійшла до спальні, в руках в неї була чашка з чаєм. Судячи з запаху — липовим. Вона поставила його на письмовий стіл і повернулася до мене.
— Котра зараз година? — я прохрипіла, хапаючись за стінку ліжка. Голова відчутно паморочилася, погрожуючи відключити мою свідомість. — Довго я спала?
— Злато, майже три доби, — стурбовано відповіла Міра.
— Що? — я облизала пересохлі губи. — Як три доби?
— У тебе лихоманка була. Ти зовсім не приходила до тями. Крутилася і марила, — спокійно пояснила сестра. — Діма навіть лікаря привіз, щоб тебе оглянув. Він дуже за тебе хвилювався. Він весь час від тебе не відходив. Уколи ставив. І, здається, Діма не такий поганий, як ти гадаєш.
— Господи, Міро, годі! — гаркнула я гнівно. Ще й вона перейшла на його сторону. — Тільки він і винен у моїй хворобі. Тож нічого з ним не станеться.
Я сердилась на нього. Вчинок Діми зачепив за живе. Він навіть нормально не вислухав мене. Залишив зв'язану, мокру після душу в холодній кімнаті і вимагав зізнання. Зізнання у злочині, тільки йому й відомому. Лише під ранок в мене не залишилося сил чинити опір, і я взяла провину на себе.
— Але, Злат...
— Міро, більше ані слова про Діму, —я різко перервала її. Ця розмова все більше дратувала мене.
Моє тіло огорнув легкий вітерець з відкритого вікна, і я ніби крізь товщу льоду почула голоси і сміх. Єгорка… Це точно він сміявся. На ватних ногах я кинулася до вікна. На зеленому газоні стояв синочок і наполегливо намагався влучити ногою по м'ячику. Діму я побачила біля дитячих футбольних воріт. Він кричав підбадьорливі промови і жестами показував, щоб Єгор вже бив м'яч. Через кілька секунд задоволений синочок влучив по воротах, і Діма з радісними криками підхопив його на руки і закружляв по дворі.
Серце защемило від побаченого. Незважаючи на те, що я гнівалася на колишнього, це було дуже мило. Напевно, мама з мене вийшла так собі... Ми ніколи не грали в футбол з Єгоркою.
— А вони нівроку так поладнали, — Міра підійшла ближче, поглядаючи вниз. — Єгорка задоволений. І Дімі пасує роль батька.
— Нічого йому не пасує, — сердито пробурмотіла я, рвучко зашторивши вікно. — Обходилися без нього три роки і надалі обійдемося.
— Злат, — сестра затнулася, потупивши погляд, — якраз про це...
Вона нервово стискала поділ майки.
— Діма заборонив тобі казати, сказав, що сам з тобою поговорить… але я… я більше так не можу, — Міра схлипнула і закрила долонями обличчя, — не хочу більше приховувати… — бурмотіла вона крізь сльози. — Не можу тобі більше брехати.
Передчуття чогось поганого огорнуло моє тіло, повільно перераховуючи кожен хребець.
— Про що ти говориш? — важко вимовляючи букви, уточнила я. — Міро, ти мене лякаєш, — чесно зізналася.
— Злато, вибач мені, будь ласка, — замість пояснень сестра завила, наче поранений звір, похитуючи головою. — Виба-а-а-ач… я так завинила…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блогерка для бандита, Джулія Рейвен», після закриття браузера.