Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

мистецтво Фідія і Праксітеля, велич Вавилона і Гекатомпіла, а з безладдя сновидь викликаєш на сонячне світло обличчя давно похованих красунь і благословенних родичів, очищених від безчестя могили. Лиш ти даєш людині ці дари і володієш ключами від Раю, о справедливий, витончений і могутній опію[354]!»

За ним безпосередньо слідує «Перехід до страждань від опіуму». І невипадково, що головну роль в цьому жаху відіграє почуття бути зачиненим, ув'язненим. «Уявні в'язниці» Піранезі[355], які де Квінсі колись розглядав разом із Колріджем, мають потужний вплив на його візії. Хоча всі ці напхані різними механізмами каземати, з яких спіралеподібні сходи ведуть безкінечно вгору чи вниз, виглядають бароковою моделлю лабіринту. Такі твори передбачають геометричне захоплення, занурення в глибші пласти світу чисел, яке змушує форми застигати. Від самого початку цей прийом повертається у мистецтво знову і знову — спершу око змушене бачити м'які вигини річки, як меандри, а лінійний твір обертається щораз по-новому. Хтось безіменний упізнав за географічною випадковістю геометричну необхідність. І все це зберігається протягом тисячоліть. І ось звивистий слід стародавньої змії впізнано. Примусу зазнає не лише митець; він переносить його на глядача, так ніби промовляє чарівну формулу. Серед сучасників тут варто насамперед згадати Мауріца Корнеліса Ешера (1898–1972), майстра фантастичних перспектив, які своєю об'єктивною гостротою заразом дивують та спантеличують. Рідкісний гість у нашому світі — художник, який водночас може бачити та розуміється на своєму ремеслі. Сам він, очевидно, все це усвідомлює: «(…) мої численні сюжети з'являються в мене об'єктивно й безособово, проте у своїх сучасників я ще ніколи не зустрічав подібного до мого захоплення речами, що нас оточують» (1960).

180

Ще лячнішим за ув’язнення в казематі для автора «Сповіді» бути замурованим усередині піраміди, в якій закам'янів невблаганний та неминучий тріумф часу. Там чигають ящірки з гострими зубами, як вічні охоронці, а особливо жахний крокодил. І він там завжди; його раптова поява, його подоба, що стала видимою, нагадує про повідомлення мандрівників, які нібито бачили, як той крокодил пробивався нагору крізь засохлий нільський намул.

Насичений опис цієї жахливої з'яви у знаменитих пасажах «Сповіді» захоплював цілі покоління читачів. Він досі звучить як меандровий виливок: «Я зненацька наштовхувався на Ісіду та Осіріса; вони казали, що мій вчинок змусив здригнутися ібіса й крокодила. Упродовж тисяч років я був похований у кам'яних могилах разом із муміями та сфінксами, у вузьких залах у серці вічних пірамід. Збитий з пантелику і вкритий огидним слизом, я лежав серед очерету та нільського мулу. Крокодил обдаровував мене отруйними поцілунками. Ця клята тварюка завдавала мені більших мук, ніж усе решта. Я був примушений жити разом з тим крокодилом, і (як майже повсюдно траплялося в моїх снах) це тривало століттями. Іноді мені вдавалося втекти, і тоді я опинявся в китайських будинках з бамбуковими столами і лавками. Нараз ніжки цих столів і лавок оживали. Мерзенна крокодиляча голова зі зловісними очима позирала на мене, розмножившись у тисячі подоб, а я, охоплений відразою й заціпенінням, заклякав на місці[356]».

181

Ці картини підводять до автоматизму руху та заціпеніння, яким позначений опійний сон. І хоча відбувається щось нескінченне, у всьому цьому немає просування в часі. Поступово сновидець починає це відчувати, що збурює самі основи його сприйняття, так ніби щось гальмує його у леті зі швидкістю світла. Млинове жорно, з якого скрапують образи, не рухається в часі.

У ті роки палеонтологія ще майже не народилася, бо інакше де Квінсі у з'яві жахливої ящірки помітив би динозавра — як праящірку, що мільйони років була скована у вапні й шифері й вивільнилася аж тепер. Такі прискорення створюють надзвичайну віддачу. Все це відчувала й Аннетте фон Дросте-Гюльзгоф, адже, як надсензитивна, вона не потребувала для цього жодного опію. Так, у «Мергельному родовищі» вона пише:

Тут слід медуз на шиферній плиті, Колись закинуло їх хвилями прибою, Тепер вони лежать на самоті, Й гірські породи їх затисли між собою. З часів прадавніх залишився лиш пісок, Я — петрифакт із викопних кісток. (…) Та іншим шляхом сни мої пішли, Як мумію в піску вони мене знайшли, Все стало сірим пилом, без людей, А поряд — незамінний скарабей.

Де Квінсі (1785–1859) народився раніше знаменитої вестфалійки (1797–1848), але пережив її. Проте «Мергельне родовище» було написане на двадцять років пізніше, ніж «Сповідь», і в цей час палеонтологія вже позбулася своїх дитячих хвороб. Якщо я повторюю, що, серед іншого, динозаври принаймні частково завдячують де Квінсі своїм воскресінням, то це сказано не просто між іншим.

182

Знання — то більше, ніж наука. Знання через дисципліни набуває своєї форми. Повернімося знову до теми присутності й відсутності. Коли молоток геолога вивільняє з шиферу іхтіозавра, то стає присутньою тварина, або її мумія, або принаймні її відбиток. Ця присутність завжди була можливою, навіть у часи Шойхцера[357], коли такі знахідки трактували як релікти часів великого потопу.

Аж тут з'являється те нове, що передує науці й навіть самому знанню: видимий ерос, який знищує час тим, що пронизує його. Він прикликає до присутнього відсутнє. Ця відсутність, хай скільки вона тривала, не виникла завдяки часу. Час — це не більше ніж форма відсутності.

Спогад про цю істоту був стертий на мільйони років. Ерос спричинив воскресіння істоти — або принаймні її найважливішої, її платонічної частини. Якби незалежно від цього процесу був би знайдений живий динозавр, наприклад у