Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Отож у супокійному безгомінні, більше не потребуючи слів, Іллейро з Гестайоном пройшли у відчинені двері найглибшого підземелля, й Іллейро ключем із непомерклої бронзи замкнув ті двері за собою. І звідти рушили вони униз гвинтовими сходами, до краю тієї безодні, що пломенилася пригаслими вогнями, і воз’єдналися нарешті зі своїми кревними та своїм народом у завершальній, остаточній нічогості. 

А щодо Мматмуора та Содосми, то кажуть, ніби їхні четвертовані тіла ще й донині плазують туди й сюди усім Єтлиреомом, не знаходячи ані впокоєння, ані перепочинку в рокованому їм житті-у-смерті, марно намагаючись знайти у чорному лабіринті глибоких підземель ті двері, які замкнув Іллейро. 

Острів Мучителів 

Ще до повернення сонця з-за небокраю королівство Йорос обійняла Срібна Смерть. Її пришестя, одначе, було передбачене численними пророцтвами — як древніми, так і нещодавніми. Астрологи стверджували, що ця таємнича недуга, незнана досі на Землі, зійде долу з великої зірки Ахернар211, яка лихим оком наглядала згори за усіма землями південного континенту Зотік; і, поклавши свій зримий відбиток на плоть незліченних людей, вкривши їх лискучою, наче метал, блідістю, моровиця помандрує далі у часі та просторі, віднесена легкими потоками ефіру до інших світів. 

Страшна була Срібна Смерть, і не відав ніхто ані способу її поширення, ані засобу зцілення від неї. Швидка, наче той пустельний вітер, прилинула вона до Йоросу зі спустошеного краю Тасуун, наздоганяючи посланців, які щодуху мчали крізь ніч, аби попередити про її наближення. Ті, кого вона спостигла, відчували лютий крижаний холод і вмить ціпеніли, немов овіяні подихом найглибшої безодні. Їхні обличчя й тіла робилися дивовижно білими, починали виблискувати тьмяними сріблястими полисками та заклякали, неначе трупи давно померлих, — й усе це коїлося за якихось кілька хвилин. 

Ширилася пошесть вулицями Сілпона та Сілоара, а тоді й Фараадом, столицею Йоросу, линучи у світлі золотих ліхтарів та перебігаючи від обличчя до обличчя, немовби моторошне блискотливе сяйво; і жертви її падали там, де вона їх спіткала, й назавжди залишався на них той смертельний блиск. 

Шугаючи краєм, та моровиця накривала галасливі та бурхливі карнавали, і вщухали вони, здушені її повіванням, і застигали гульвіси посеред веселощів у тих поставах, у яких вона їх спіткала. У пишних маєтках розпашілі від вина бенкетарі бліднули посеред пишних учт і відкидалися назад у розкішних кріслах, усе ще тримаючи закляклими пальцями напівспорожнілі чаші. Крамарі заклякали у своїх скарбівнях на купах монет, які саме починали перелічувати, а злодії, увійшовши трохи згодом, уже неспроможні були піти геть зі своєю здобиччю. Гробарі вмирали у напіввикопаних могилах, які вони копали для інших, одначе ніхто вже не прийшов, аби заявити своє на них право. 

Уже не лишалося часу, щоб утекти від того незнаного й неоминного лиха. Страхітливо й швидко Срібна Смерть обвіяла своїм подихом Йорос, і вкрай нечисленними були ті, що прокинулися від сну на світанку. Фульбра, молодий король Йоросу, який лише нещодавно успадкував престол, став без перебільшення правителем без підданців. 

Ніч пришестя моровиці Фульбра провів високо над Фарадом, на стрімкій вежі свого палацу, вежі, яка правила за обсерваторію та була обладнана астрономічним приладдям. Велика тяжкість лягла на юнакове серце, а думи його були затьмарені паморочливим розпачем, одначе сон ніяк не міг склепити його повік. Фульбра знав численні пророцтва, які провіщали прихід Срібної Смерті; ба більше, з допомогою старого Вемдіза — астролога та чарівника — йому випала нагода прочитати у розташуванні зірок ознаки її скорого пришестя. Ці останні відомості вони з Вемдізом не вважали за потрібне доводити до відома загалу, добре знаючи, що доля Йоросу була вирішена ще у сиву давнину і що загибель була неминуча; знали вони й те, що тієї згуби не могла уникнути жодна людина, хіба що їй судилося померти в якийсь інший спосіб. 

Тоді Вемдіз склав гороскоп Фульбри; і, хоча й виявив у ньому певні неясності, які годі було розв’язати за допомогою його науки, а проте у ньому було ясно написано, що король не помре в Йоросі. Але де са́ме та в який спосіб він помре, було так само незрозуміло. Проте Вемдіз, який вірою та правдою служив Альтатові, батькові Фульбри, і був не менш відданий новому правителеві, сотворив за допомогою свого магічного мистецтва зачарований перстень, який мав повсюди й повсякчас оберігати Фульбру від Срібної Смерті. Перстень той був зроблений з якогось дивного червоного металу, темнішого за черлене золото чи мідь, і оздоблений чорним подовгастим самоцвітом, різновид якого був невідомий земним гранувальникам коштовних каменів; від самоцвіта того повсякчас линули міцні духмяні пахощі. Чарівник сказав Фульбрі, щоб той ніколи не знімав персня із середнього пальця, на який він його надягнув, — навіть у краях, які лежать далеко від Йороса та у дні прийдешні, коли Срібна Смерть уже мине: адже, одного разу обвіяний подихом моровиці, Фульбра довіку носитиме у плоті своїй невловну заразу, й зараза та набере своєї звичної вбивчої сили, щойно він зніме того персня. Але нічого не розповів йому Вемдіз ані про походження червоного металу та чорного самоцвіта, ані про ціну, якою ті захисні чари було здобуто. 

Із важким серцем прийняв Фульбра персня та надягнув його на палець; отож, коли Срібна Смерть обвіяла його вночі, то не заподіяла йому шкоди. А проте, тривожно чекаючи на високій вежі й споглядаючи радше золоті вогні Фараада, ніж білі невблаганні зорі, відчув юний король, як на нього зненацька повіяло легкою, зникомою прохолодою, породженою аж ніяк не літнім повітрям. І щойно дмухнуло тією прохолодою, як ущух веселий гамір міста; і журливі зойки лютень раптом затнулися й стихли. Безгомінна тиша прокралася в гущавину карнавалу, і деякі ліхтарі згасли, та вже ні́кому було засвітити їх наново. У палаці, над яким височіла вежа, також запанувала тиша; і більше не чув юний король сміху своїх придворців і вельмож. І Вемдіз не прийшов опівночі, як то робив зазвичай, щоб приєднатися до Фульбри на вежі, тож усвідомив юнак, що став віднині королем без королівства; й велика скорбота за своїм згиблим народом поглинула той смуток, який Фульбра й досі відчував за шляхетним Альтатом. 

Годину по годині сидів юнак нерухомо, надто згорьований, щоб проливати сльози. Зорі змінювали одна одну над його головою; лишень Ахернар повсякчас пильно дивився долу, немовби лихе сяйливе око якогось глузливого демона; і ті важкі пахощі, які линули від оздобленого чорним самоцвітом персня, здійнялися до ніздрів юного короля, й здалося йому, що вони його душать. У голові Фульбри промайнула думка пожбурити той перстень геть від себе й померти, як померли його люди. Одначе надто вже тяжкий розпач огорнув його, аби юнак спромігся так учинити. Тож коли небесами, блідими, неначе сама Срібна Смерть, нарешті повільно розлився світанок, його промені застали Фульбру, досі недремного, на вежі. 

На світанні король Фульбра підвівся й спустився гвинтовими сходами з порфіру до свого палацу. Й на півшляху побачив він на сходах упале тіло старого чародія Вемдіза, який помер, спинаючись східцями, щоб приєднатися до свого повелителя. Зморшкувате Вемдізове обличчя було лискучим, як полірований метал, і білішим за його бороду та волосся, а розплющені очі, колись темні,