Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

вогонь, який силкується пробитися крізь летейську вільгість. І потроху, мірою того, як наростав його гнів, до юного імператора почала повертатися дещиця сили та завзятості, що були притаманні йому за життя. Споглядаючи ницість гнобителів і розуміючи, яку кривду заподіяли вони безпорадним небіжчикам, зачув він у мозку своєму гомін приглушених голосів, які волали про помсту. 

Німотно сновигав Іллейро серед своїх прабатьків залами єтлиреомського палацу, виконуючи доручення господарів, або стояв, очікуючи їхніх велінь. Він наливав у їхні оніксові чаші прадавні бурштинові вина, які некроманти за допомогою чаклунства принесли з виноградників, які розкинулися на пагорбах під молодшим сонцем; він терпів їхні грубощі та образи. І ніч у ніч споглядав Іллейро, як чаклуни куняють, сп’янівши, аж доки падають і засинають, розпашілі та розгодовані, посеред привласненої ними пишноти. 

Небагато розмовляли між собою живі мерці; батько із сином, мати з донькою, коханий з коханою cнували туди й сюди, і взнаки не даючи, що впізнаю́ть одне одного, й не нарікаючи на свою лиху долю. Та врешті-решт якось опівночі, коли тирани лежали, поринувши в сон, і вогники замиготіли у некромантських світильниках, Іллейро пішов просити поради у Гестайона, свого найстаршого пращура, який був уславлений в бувальщинах як великий чарівник і свого часу зажив слави тим, що володів потаємними прадавніми знаннями. 

Гестайон стояв осторонь, у закутку сповненої тіней зали. Був він брунатною й висохлою мумією, загорнутою у напівзотлілі покрови; здавалося, ніби його безсяйні обсидіанові очі незмигно вдивлялися у нічогість. Видалося, він навіть не почув запитань Іллейро, та нарешті озвався Гестайон сухим, шелестким пошептом: 

— Старий я, а ніч усипальниці була довгою й змусила мене чимало забути. А втім, якщо подумки повернутися у пройдешнє, що лежить за прірвою смерті, тоді, можливо, зможу я відновити дещо зі своєї колишньої премудрості, і ми удвох доберемо способу визволити наш народ. 

І Гестайон заходився нишпорити серед уривків пам’яті, неначе той, хто увіходить до геть поточеного хробаками книгосховища та поринає у вивчення таємних, в зотлілих палітурках, архівів прадавніх часів. Врешті-решт щось пригадавши, він прорік: 

— Пригадую, був я колись могутнім чаклуном, і, з-поміж усього іншого, були мені відомі некромантськії закляття; одначе не вдававсь я до них, уважаючи застосовування тих чарів і підіймання мерців украй мерзенними діяннями. А також володів я й іншими знаннями; і, либонь, є серед залишків тієї прадавньої мудрості дещо таке, що може спрямувати нас на правильний шлях. Адже пригадав я неясне, сумнівне пророцтво, проголошене у ті вікодавні часи, коли було засновано місто Єтлиреом і Сінкорську імперію. У пророцтві тому йшлося про лихо, страшніше за смерть, яке у прийдешні часи спіткає імператорів і народ Сінкору; а ще про те, що перший і останній з династії Німботів, порадившись межи собою, доберуть способу, як визволити свій народ і збутися злої долі. Не названо в пророцтві ймення того лиха, та сказано у ньому, що два імператори віднайдуть рішення, розбивши стародавню глиняну подобизну, яка охороняє найглибше підземелля під імператорським палацом в Єтлиреомі. 

Почувши із зів’ялих вуст свого прабатька те пророцтво, поміркував Іллейро трохи та й мовив: 

— Тепер пригадую, як одного пообіддя, ще зовсім дитя, блукав я знічев’я тими підземеллями нашого палацу, якими ніхто не користався. Сповнений цікавості, як і будь-який хлопчисько, спустивсь я аж до останнього підземелля і знайшов у ньому запилюжену, неоковирну глиняну статую, форма та риси якої видалися мені предивними. І, не знаючи того пророцтва, сприкрено розвернувсь я і, так само знічев’я, як і прийшов, подався назад, шукаючи пронизаних порошинками сонячних променів. 

А тоді, тихцем залишивши своїх байдужих до всього родичів і несучи взяті із зали світильники, оздоблені коштовним камінням, Гестайон та Іллейро спустилися потаємними сходами, що вели до підземелля під палацом, і, пройшовши, наче потайні тіні, лабіринтом огорнутих нічною темрявою коридорів, урешті-решт опинилися у найглибшій крипті. 

Тут, як і було провіщено, знайшли вони запорошену чорною пилюкою та обліплену павутинням незапам’ятних часів глиняну подобизну, чиї грубі риси були рисами забутого земного бога. І розтрощив Іллейро ту подобизну на друзки уламком каменя; і видобули вони з Гестайоном з її порожнистого осердя великого меча з неіржавної криці, важкого ключа з непомерклої бронзи та сяйливі латунні скрижалі, на яких було викарбувано різноманітні настанови, виконання яких мало позбавити Сінкор темного правління некромантів і повернути народ краю до забуття смерті. 

Тож Іллейро, керуючись приписами скрижалей, відімкнув ключем із непомерклої бронзи низькі вузенькі двері у самому кінці найглибшого підземелля, за розбитою подобизною; і за дверима побачили вони з Гестайоном, як було провіщено, гвинтові сходи з темного каменю, що вели вглиб, до незвіданої безодні, в якій ще й досі палали пригаслі вогні Землі. Залишивши Іллейро вартувати щойно відчинені двері, Гестайон узяв до своєї тонкої руки великого меча з неіржавної криці та повернувся до зали, де спали некроманти, розпростершись на рожевому та пурпуровому ложах, оточені покірливими лавами блідих, безкровних небіжчиків, які вишикувалися навколо них. 

Підтриманий прадавнім пророцтвом і мудрістю сяйливих скрижалей, Гестайон зібрався на силі, здійняв великого меча й за одним ударом відтяв голову Мматмуорові, а тоді — Содосмі. Потому, виконуючи предковічні приписи, він могутніми ударами меча четвертував тіла вбитих. І віддали некроманти свої нечисті життя, й нерухомо лежали навзнак, додаючи темнішої червіні до рожевої та яскравішого відтінку до сумовитої пурпурової барви своїх лож. 

І тоді шанована мумія Гестайона звернулася до своїх кревних, які стояли навкруги, мовчазні та мляві, й заледве чи усвідомлювали своє визволення. Голос його лунав сухим жебонінням, одначе владно, як голос повелителя, що віддає накази своїм дітям. Зворохобилися мертві імператори й імператриці, немов осіннє листя, звіяне раптовим поривом вітру, і шепіт пройшов по їхніх лавах та полинув далеко за межі палацу, щоб урешті-решт, розійшовшись розмаїтими шляхами того краю, донести Гестайонові слова до усіх ожилих небіжчиків Сінкору. 

Усю ту ніч і весь наступний криваво-похмурий день, у мерехтливому світлі смолоскипів й у сяйві сонця, що дедалі слабше жевріло у небі, нескінченне військо поїдених моровицею трупів і обшарпаних скелетів похмурим потоком простувало вулицями Єтлиреома, проходячи палацовою залою, де Гестайон стояв на варті над убитими некромантами. Невпинно сунули вони, наче гнані тіні, втупившись перед собою згаслими, осклілими очима, прагнучи дістатися входу до підземель під палацом і в останій крипті пройти у відчинені двері, коло яких чекав Іллейро, а тоді рушити тисячами сходинок углиб, до краю безодні, в якій, поволі згасаючи, клекотіло полум’я землі. І, сягнувши того краю, вони кидалися вниз, назустріч другій смерті та чистому знищенню у бездонному полум’ї. 

Однак і по тому, як усі вже знайшли своє визволення, Гестайон і далі залишався стояти у залитій світлом призахідного сонця залі коло порубаних трупів Мматмуора та Содосми. Там, виконуючи приписи скрижалей, випробував імператор чари прадавньої некромантії, які він віднайшов у пам’яті своїй разом із часткою колишньої мудрості, й наклав на розчленовані тіла чаклунів те саме прокляття вічного життя-у-смерті, яке Мматмуор і Содосма побажали накласти на народ Сінкору. І зірвалися прокльони з поблідлих їхніх вуст, і страхітливо заоберталися відтяті голови, люто блискаючи очима, а кінцівки й тулуби скорчилися на імператорських ложах серед плям запеклої крові. Тоді, не озираючись назад і знаючи, що все зроблено саме так, як від початку було визначено й провіщено, мумія Гестайона залишила некромантів сам на сам із долею, що їм судилася, і втомлено подалася лабіринтом огорнутих нічною темрявою