Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

неначе сапфіри, вкрилися срібною памороззю моровиці. Безмежно засмучений смертю Вемдіза, котрого він любив, як названого батька, король спроквола продовжив сходження вниз. Спустившись, знайшов він у покоях і залах палацу тіла своїх придворних, слуг і вартових. І не лишилося нікого живого, окрім трьох рабів, які минулої ночі стояли на чатах біля позеленілої латунної брами найнижчих підземель глибоко під королівським палацом. 

І тоді згадав Фульбра пораду Вемдіза, який наполягав на тому, щоб юнак утікав із Йоросу та шукав прихистку на південному острові Синтромі, мешканці якого платили данину королям Йоросу. І хоча й не лежала його душа ні до такого, ані до будь-якого іншого способу дій, Фульбра звелів трьом своїм рабам, що залишилися, зібрати харчі та інші припаси, необхідні для тривалої подорожі, й позносити їх на борт королівської баржі з ебенового дерева, пришвартованої коло портиків212 палацу, які виходили на річку Вум. 

Тоді, зійшовши на палубу баржі разом із рабами, Фульбра взявcя за стерно, а рабам дав указівку підняти широке вітрило бурштинової барви. І, проминувши величне місто Фараад, вулиці якого були заповнені юрбами застиглих сріблистих мерців, вони попливли дедалі ширшим гирлом річки Вум, яшмові води якої трохи згодом змінились амарантовою213 барвою затоки Індаскійського моря. 

Вітрило їхнє надимав сприятливий вітер, що віяв із півночі, линучи понад спустошеним Тасууном і Йоросом, достоту як уночі віяла Срібна Смерть, а повз них водами Вума безцільно плинули до моря численні судна, усі екіпажі та капітани яких згинули від моровиці. І Фараад був тихий, неначе прадавній некрополь, й ніщо не ворушилося на берегах гирла, окрім лапатих пальм, віялоподібні верхівки яких погойдувалися, хилячись на південь у такт поривам вітру, дедалі свіжішого. І вже невдовзі зелене узбережжя Йоросу ледь мріло вдалині, загорнувшись у маревну блакить. 

Аж ось під літнім сонцем, яке вже високо зійшло на небі, навколо мандрівців широко розкинулося спокійне море, що вкривалося винно-червоним шумовинням і повнилося жебонінням голосів, які пошепки оповідали химерні історії про всілякі дивовижі. Одначе ані чарівні голоси моря, ані його неозорі хвилі, що довго й млосно заколисували королівську баржу, не змогли втішити охопленого скорботою Фульбру; і розпач оселився в його серці, чорний, як той самоцвіт у червоному персні Вемдіза. 

Хай там що, а молодий король міцно тримав стерно великої ебенової баржі, ведучи її за сонцем так прямо, як лише міг, у напрямку Синтрому. Попутний вітер надимав бурштинове вітрило, і весь той день баржа швидко пливла вперед, розтинаючи амарантові води темною провою214, на якій височіла вирізьблена з ебенового дерева подобизна богині. А коли запала ніч і на небі зійшли знайомі південні зорі, Фульбра зумів виправити ті помилки, яких він припустився, розраховуючи курс засвітла. 

Чимало днів мчали вони на південь; і ось уже сонце у своєму круговороті сідало за обрій трохи раніше, і нові зірки сходили вечорами й складалися в сузір’я у височині навколо чорної богині на прові. І Фульбра, який ще малим хлоп’ям плавав до Синтрому зі своїм батьком, Альтатом, очікував невдовзі побачити, як над винно-червоними морськими просторами здіймуться порослі камфорними та сандаловими деревами береги острова. Та не було радості у серці його; і зчаста на саму лише згадку про ту мандрівку з Альтатом очі юнакові застилала пелена нестямних сліз. 

Аж якось опівдні зненацька запало цілковите безвітря, і води навколо баржі стали подібними до пурпурового скла. Небо перетворилося на баню з клепаної міді, чиє склепіння нависло низько над головами мандрівців; і дочасні сутінки, ніби викликані якимось лихим чаклунством, затьмарили ту баню своїм покровом. А тоді здійнялася така страшенна буря, що здалося, наче декілька могутніх дияволів разом дмухнули понад водою й перетворила супокійне море на безкрай розбурханих хвиль, які то здіймалися, ніби велетенські гірські хребти, то опадали, утворюючи бездонні долини. Щогла з ебенового дерева з тріском зламалася, як та очеретина під вітром, вітрило розірвалося на шматки, і безпорадне судно раз по раз вергало носом уперед, у темні безодні, а тоді підкидало вгору, крізь серпанки сліпучої піни, підносячи його на запаморочливі вершини водяних валів. 

Фульбра вхопився за вже непотрібне стерно, а раби за його наказом знайшли прихисток у носовій каюті. Впродовж незліченних годин їх, відданих на волю скаженого урагану, несло вперед; і Фульбра не міг розгледіти у запалому мороці нічого, крім блідих гребенів загрозливо навислих хвиль; і більше не міг визначити керунок, у якому вони пливуть. 

А тоді у зловісному присмерку Фульбра побачив інше судно. Розгойдуване хвилями буремного моря, воно пливло недалеко від баржі, то з’являючись, то зникаючи з очей. І подумав юнак, що те судно могло бути однією з галер, якими зазвичай послуговуються купці, що мандрують від одного південного острова до іншого, вимінюючи свій крам на пахощі, пір’я та цинобру; однак її весла були здебільшого поламані, а повалена щогла з вітрилом похилилася вперед і нависала над провою. 

Певний час кораблі прямували далі разом, аж раптом у довколишньому мороці з’явився невеликий просвіток, і у ньому Фульбра угледів гострі та похмурі бескети незнайомого узбережжя, над якими невиразно бовваніли ще гостріші вежі. Баржу та її супутницю-галеру несло просто на скелі, які манячили попереду, і Фульбрі, котрий не міг навіть повернути стерно, почало здаватися, що вони об них розіб’ються. Але, немов якимось чарами, море вщухло так само раптово, як і розбурхалося; запанувало повне безвітря, й з дедалі чистішого неба полилося спокійне сонячне світло, а баржа залишилася лежати на серпастій смузі вохряно-жовтого піску, поміж бескидами та заколисаними тишею водами, і побіч із нею лежала галера. 

Приголомшений та зачудований, Фульбра сперся на стерно баржі, а тим часом його раби несміливо виповзли зі сховку, і на палубі галери почали з’являтися люди. І король уже ладен був гукнути тих людей, деякі з яких були вбрані як прості моряки, а інші — як заможні купці. Та перш ніж устиг Фульбра до них озватися, почувся йому сміх чиїхось дивних голосів: високий, пронизливий і якийсь лихий, він, здавалося, спадав звідкись згори; підвівши погляд, побачив юнак чималий гурт людей, що спускався своєрідними сходами, вирубаними у кручах навколо відмілини. 

Ті люди наблизилися до берега і з’юрмилися навколо баржі та галери. Незнайомці мали на головах фантастичні тюрбани й були зодягнені в обтислі вбрання, чорні, немов оперення падальників. Їхні лиця та руки були жовтогарячі, ніби шафран; маленькі, розкосі, сланцево-сірі очиці зиркали з-під безвіїх повік, а повсякчас усміхнені губи були викривлені, неначе клинки ятаганів. 

Вони мали із собою лиховісну та небезпечну на вигляд зброю — мечі з пилкоподібними лезами та списи з двома вістрями. Дехто з них низько вклонився перед Фульброю та влесливо звернувся до нього, пильно вдивляючись йому в обличчя незмигними очима, таємничого виразу яких юний король ніяк не міг збагнути. Мова їхня була не менш чужинською, ніж зовнішність; вона була сповнена різких і сичливих звуків, й ані король, ані його раби її не розуміли. Але Фульбра звернувся до них м’якою солодкоплинною мовою Йоросу та запитав, як зветься ця земля, до якої його баржу прибило бурею. 

Здавалося, що дехто з незнайомців його зрозумів, адже після Фульбриного запитання в їхніх синювато-сірих очах зажевріло світло і один із них відповів королю ламаною мовою Йоросу,