Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Тобі певно кориснішим був би якийсь бульйон — курячий чи індичий — але що вмію, те й приготували, — знизує зніяковіло плечем Тітов, перш ніж сісти за стіл.

— Все нормально. Дякую.

Тім з’їдає свою порцію обіду найшвидше за всіх та одразу біжить до своєї кімнати гратися з новим конструктором. Обіцяє покликати нас, як тільки збере його до купи.

Ми лишаємося з Олегом удвох. Я повільно куштую свою частину яєчні, постійно дмухаючи на кожен шматочок, бо гарячий. Та й ковтати мені все ще боляче.

— Чому ти тут, Олегу? — я наважуюсь перепитати ще раз.

— Хвилююся за тебе. Хіба не зрозуміло?

У рухах Олега немає ані напруги, ні скутості. Він почувається досить розкуто та зручно у моїй маленькій квартирі.

— І до багатьох співробітників ти додому отак приходиш, коли вони хворіють? — уїдливий їжачок, на ім'я Яна, знову, знаходить нагоду, аби вколоти свої колючки в Тітова.

—  Ти перша.

Втикаюся носом у тарілку, намагаючись приховати свою задовільну посмішку. Маленька дівчинка всередині мене плескає в долоні від радощів. Приємно бути хоч у чомусь першою для нього.

— Тобі не подобається, що я тут? Мені піти? — Олег знову розцінює моє зніяковіння геть інакше, ніж треба.

— Ні. Подобається. Просто…

— Просто на моєму місці має бути Андрій, так? Але ти його не можеш покликати, бо тут я, так? Я все правильно розумію? — Роздратуванням та злістю просякнуте кожне слово Олега. А ще ревнощами до Самсонова.

Я не хочу, аби він відчував щось подібне. Не хочу аби він злився, коли немає приводу.

— Ми більше не разом.

Олег супить брови, уважно вдивляється в мої очі. Невже сумнівається в правдивості моїх слів? Не вірить? Поки в моїй голові лунають сотні різноманітних розшифровок Олегової міміки, він підводиться зі стільця та сідає поряд зі мною на кухонний диванчик.

Без дозволу намагається мене обійняти. Я роблю жалюгідні спроби чинити йому опір, але мої руки не ладні щось серйозне вдіяти. Тіло ще занадто слабке від хвороби.

Втикаюся носом Тітову в груди. Дозволяю врешті себе обійняти, та й сама хапаюся за його плечі.

Нам треба поговорити, а ми мовчимо. Просто обіймаємо один одного. Дихаємо повітрям.

— Що це все означає, Олегу? — пошепки та дещо несміливо я таки питаю в нього.

Бо відчуваю, що серце знову пішло в переможний закоханий танок. Калатає мов божевільне, а це я ще навіть про майбутнє не почала мислити.

Зупинити цей закоханий локомотив, що мчить по рейках усередині мене, вже надто пізно.

— Це значить, що я тепер спокійно можу запросити дівчину, що мені подобається, на побачення. Щоправда, запрошення вона отримає тільки після того, як перестане кашляти як вантажник з порту, але то таке.

Легенько штурхаю Олега кулаком у плече. Як завжди, оці його жарти недоречні...