Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Одного разу я спостерігала, як Елліс проводив сеанс терапії на сцені, працюючи з впевненою в собі молодою жінкою з рухливою артикуляцією, яка була розчарована своїм досвідом побачень. Вона відчувала, що не приваблює чоловіків, з якими їй хотілося б побудувати довготривалі стосунки, вона чекала на пораду, як їй зустрічатися та налагоджувати взаємини з потрібними чоловіками. Вона сказала, що ніяковіє та напружується, коли знайомиться з чоловіком, який видається їй цікавим, тримається замкнено та стримано, аби не розкрити ні справжню себе, ні зацікавленість у партнері. За лічені хвилини доктор Елліс підвів її до головного переконання, що лежить в основі її романтичних невдач — ірраціонального переконання, яке, не усвідомлюючи цього, вона повторює собі знову і знову, доки остаточно не переконається в його правдивості. Я ніколи не буду щасливою. Після невдалого побачення вона казала собі не лише «упс, я знову поводилася так само, я була жорстка та неприваблива», вона також поверталася до свого внутрішнього переконання, що вона ніколи не досягне щастя, тож намагатися марно. Страх, спровокований її внутрішнім переконанням, знеохочував її йти на ризик та розкривати справжню себе, і через це, скоріше за все, її саморуйнівна настанова справджувалася.

Мене вразило, як її самосприйняття змінюється на очах, прямо на сцені. Здавалося, вона вислизнула зі свого негативного переконання, наче рухом плечей скинула старий халат. Раптом її очі стали яскравіші, вона вирівняла спину, що видно стало груди та плечі, наче вивільнюючи більшу площу для щастя. Доктор Елліс попередив її, що, найімовірніше, її побачення одразу після сесії не виявиться дивовижним. Він також сказав, що прийняття дискомфорту від невдалих побачень має бути частиною роботи над позбавленням себе від негативного переконання.

Правда полягає в тому, що нам не уникнути неприємних моментів та помилок у житті, не вдасться завжди отримувати те, чого ми жадаємо. Це частина людського життя. Проблема — та основа наших завзятих переживань — у думці, що неприємності, помилки, розчарування можуть визначати нашу цінність. Переконання, що ми не заслуговуємо на щось більше, ніж ті неприємні речі, що стаються з нами. Хоч мій спосіб встановлювати зв’язок відрізняється від способу доктора Елліса, його вміння вести пацієнтів до виходу за рамки таких переконань та виправлення їхніх шкідливих думок глибоко вплинуло на мою практику.

Карл Роджерс, один із моїх найвпливовіших наставників, майстерно допомагав пацієнтам цілковито прийняти себе. Теорія Роджерса полягала в тому, що коли наше прагнення до самореалізації суперечить нашій потребі у схваленні чи навпаки, ми можемо пригнічувати, приховувати чи ігнорувати наші справжні особливості та бажання. Коли ми переконуємо себе, що в нас немає шансів бути коханими та справжніми, ми ризикуємо зректися себе.

Прийняття себе було для мене найскладнішою частиною лікування, я й досі намагаюся з цим упоратися. В дитинстві перфекціонізм став моїм способом задовольнити власне прагнення до схвалення, а згодом укоренився в мені, допомагаючи дати собі раду з провиною вцілілої. Перфекціонізм — це переконання, що саме ти зламаний. Тож ти вбираєш свою зламаність у наукові ступені, досягнення, відзнаки, наукові статті, але ніщо з цього не може насправді полагодити те, що, як вважаєш, ти лагодиш. Намагаючись побороти власну низьку самооцінку, я насправді лише посилювала своє почуття негідності. Навчаючись пропонувати пацієнтам всеосяжну любов та прийняття, мені пощастило навчитися, як важливо пропонувати те саме собі.

Роджерсові блискуче вдавалося надавати ваги почуттям пацієнтів, допомагати їм переосмислити свій погляд на себе, не зрікаючись їхньої правди. Він пропонував безумовну повагу та зацікавленість, і, почуваючись у безпеці завдяки повному прийняттю, його пацієнти могли скинути маски, прибрати ногу з гальм та наповнити життя щирістю та справжністю. Від доктора Роджерса я навчилася двох з моїх найвагоміших фраз для терапевтичних зустрічей: «я чую, ви кажете…» та «розкажіть мені більше…». Я також навчилася зчитувати мову тіла пацієнтів та використовувати власне тіло, аби передати безумовну любов та прийняття. Я не схрещую ні руки, ні ноги — я відкриваюся. Я дивлюся в очі, нахиляюся ближче, створюю міст між собою та пацієнтами, аби вони були певні, що я на сто відсотків з ними. Я віддзеркалюю їхній стан (якщо вони бажають сидіти тихо, я теж сиджу тихо, якщо вони воліють скаженіти та кричати, я кричу з ними, я підлаштовую власну мову до мови пацієнта) на знак суцільного прийняття. І формую ту модель поведінки (як дихати, відкриватися, жестикулювати, слухати), яка може сприяти розвитку та лікуванню.

Роботи Селінґмана й Елліса та співпраця з Роджерсом, зокрема, допомогли мені навчитися відмінно слухати та синтезувати, допомогли вивести власний інтуїтивний і заснований на широкому спектрі джерел інтуїтивно- та когнітивно-орієнтований терапевтичний підхід. Якби я мала дати назву своїй терапії, я б, ймовірно, назвала її Терапією вибору (Choice Therapy), бо свобода полягає у виборі (CHOICE): у виборі співчуття (Comprassion), почуття гумору (Humor), оптимізму (Optimism), інтуїції (Intuition), допитливості (Curiosity) та самовираження (self-Expression). А бути вільними означає жити теперішнім. Якщо ми застрягли в минулому, кажучи «якби тільки я пішла сюди, а не туди…» чи «якби лише я побралася з кимось іншим…», ми живемо у в’язниці власних вчинків. І так само, коли ми живемо майбутнім, кажучи «я не матиму щастя, доки не отримаю ступінь…» чи «я не стану щасливою, доки не знайду потрібну людину». Єдине місце, де ми можемо випробовувати нашу свободу вибору, — це тут і зараз.

Мої пацієнти та пацієнтки працюють над звільненням цих інструментів від гендерних очікувань, вчаться бути власними добрими та люблячими батьками, намагаються припинити керуватися переконаннями та настановами, що їх ув’язнюють, відкривають, що любов, зрештою, приходить як відповідь наприкінці. Я веду пацієнтів до усвідомлення і того, що спричиняє, і того, що підтримує їхню саморуйнівну поведінку. Спочатку саморуйнівна поведінка виникає як корисна. Це вчинки для задоволення якоїсь потреби, зазвичай однієї з цих трьох: потреби схвалення, прихильності чи уваги. Щойно пацієнти розуміють, як виникла та розвинулася конкретна модель поведінки (приниження інших, схильність до поганих людей, недоїдання, переїдання і таке інше), вони можуть взяти на себе відповідальність підтримувати цю поведінку чи навпаки. Вони можуть обрати, чим поступитися (потребою у схваленні, потребою у шопінгу, потребою у тому, щоби бути ідеальними тощо) — бо свобода не дається