Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для мене навчитися, що лише я можу робити те, що я роблю, так, як я роблю це означало перемогу над моєю нав’язливою потребою досягнень, що спонукала списувати все більше та більше аркушів паперу, сподіваючись підтвердити власну цінність. Та переосмислити власну травму, побачити, що в моєму болісному минулому значно більше свідчень моєї сили та дарованих можливостей зростання, ніж доказів слабкості та ушкоджень.
У 1975 році я полетіла до Ізраїлю взяти для дисертації інтерв’ю в тих, хто пережив Голокост. (Бела супроводжував мене; я сподівалася, що завдяки його мовним здібностям, зокема їдишу, якого він навчився від клієнтів в Ель-Пасо, він стане моїм безцінним перекладачем.) Я планувала дослідити теорію професора Річарда Фарсона про зростання на тлі катастрофи. Дуже часто саме кризова ситуація… найдієвіше вдосконалює нас як людських істот. Парадокс полягає в тому, що в той же час, коли лихі події можуть іноді нищити людей, вони зазвичай надають досвід, що спонукає до зростання. У результаті таких катастроф людина часто вдається до значної переоцінки власної життєвої ситуації та змінює її відповідно до глибшого усвідомлення власних можливостей, цінностей та цілей. Я планувала спілкуватися зі своїми товаришами й товаришками по досвіду концентраційних таборів, аби виявити, як виживає та навіть процвітає людина з невсипущою травмою. Як людям вдається будувати життя, сповнені радості, прагнень, пристрасті, не зважаючи на біль, від якого вони потерпали, не зважаючи на муки, яких вони зазнавали. Та в який власне спосіб травма надавала людям можливість для позитивного зростання та змін на краще. Я ще не дослухалася до поради мого друга Арпада зануритися в боротьбу з власним минулим, проте я робила крок назустріч цьому, спілкуючись з людьми, з якими мала спільне травматичне минуле, заливала фундамент для майбутнього власного лікування.
Як саме позначається на повсякденні моїх співрозмовників та співрозмовниць досвід лихих подій? Я зустрічала вцілілих, які повернулися до школи, які заснували власну справу (як планували й ми з Белою), які побудували дивовижні близькі дружні стосунки, які дивилися на щоденне життя як на шлях до нових відкриттів. Ізраїль не був місцем простого життя для вцілілих; складно жити в центрі упереджень та самим не стати агресором. Я спілкувалася з людьми, які мужньо та миролюбно дивилися в обличчя політичним та культурним конфліктам, які по черзі ночами чергували біля школи, аби зранку дітям не траплялися бомби. Я захоплювалася тим, що дозволяло їм не здаватися та не поступатися, чим би воно не було. Я захоплювалася їхньою мужністю переживати ще одну війну та не дозволяти моторошним подіям минулого руйнувати життя, що попереду. Пережиті ув’язнення, дегуманізація, катування, голод та спустошливі втрати не диктують їм, яке життя можливе для них, а яке ні.
Авжеж, на жаль, не всі, кого я опитувала, процвітали. Я бачила багато мовчазних батьків, багато дітей, які не знають, як сприймати замкнутість та мовчання батьків, тож винуватять у цьому себе. Бачила багато вцілілих, які досі залишаються в минулому.
— Я ніколи, ніколи не прощу, — кажуть мені вони. Для них простити значить забути чи не зважати. Багато з тих, з ким я проводила інтерв’ю, фантазували про помсту. Я ніколи не думала про помсту, але, особливо в перші складні роки у Балтиморі, я фантазувала про зустріч зі своїми гнобителями: я хотіла розшукати Менґеле в Парагваї, куди він втік від переслідування під час Нюрнберзького процесу. Уявляла, як, відрекомендувавшись американською журналісткою, я прослизаю в його дім. Тоді я б відкрилася йому.
— Я — та дівчина, що танцювала для вас, — сказала б я. — Ви вбили моїх батьків. Ви вбили чимало батьків. Як ви могли бути таким жорстоким? Ви були лікарем. Ви дали клятву Гіппократа не чинити шкоди. Ви — холоднокровний вбивця. Вас не мучить сумління?
Я б лютувала та лютувала над його висохлим зістарілим тілом, я б змусила його подивитися в обличчя власному сумлінню. Дуже важливо визначати провину злочинців. Ми нічого не виграємо, якщо заплющуватимемо на злочини очі, якщо дозволятимемо, аби вони миналися їм просто так, якщо звільнятимемо злочинців від покарання. Але я дечого навчилася у своїх колег з виживання: ти можеш жити заради помсти за минуле чи заради збагачення сьогодення; ти можеш жити у в’язниці минулого чи дозволити минулому стати трампліном, що з нього стрибнеш до життя, якого зараз волієш для себе.
Усі вцілілі, з якими я спілкувалася, і я зокрема, мали дещо спільне. Ми не могли контролювати найстрашніші явища нашого життя, проте ми мали владу визначати, як саме жити після травми. Вцілілі могли залишатися жертвами ще впродовж тривалого часу після того, як пригнічення припинилося, чи могли навчитися досягати успіху. В ході досліджень для дисертації я відкрила власне особисте переконання та власний клінічний критерій, який виразила в одному вислові: ми можемо обрати два шляхи — ув’язнити себе чи бути вільними.
Перед тим як поїхати з Ізраїлю, ми з Белою відвідуємо Банді та Марту Вадаш — наших друзів, які чекали на Белу на залізничному вокзалі у Відні. Вони живуть у Рамат-Гані, що поруч із Тель-Авівом. Це болісна зустріч, знайомство з нашим непрожитим життям — життям, яким ми могли б жити. Банді досі дуже політично завзятий, досі сіоніст, жадає обговорювати очікувану мирну угоду між Ізраїлем та Єгиптом через окупацію Ізраїлем Синайського півострову. Він може розповісти найдрібніші подробиці бомбардування арабами Єрусалима та Тель-Авіва. Вони з Белою надовго затримують нас за обіднім столом після того, як ми поїли, із захопленням обговорюючи воєнну стратегію Ізраїлю. Чоловіки розмовляють про війну. Марта обертається до мене, бере за руку. Її обличчя стало пухкішим, її руде волосся потьмяніло та починає сивіти.
— Едітко, роки не мають над тобою влади, — каже вона мені, зітхаючи.
— Мені пощастило з маминими генами, — кажу я.
Раптом селекційна черга промайнула в моїй голові, я бачу гладеньке обличчя мами. Цей момент, наче привид, переслідує мене впродовж років.
Схоже, Марта помітила, що мої думки десь далеко, мандрують темними місцями пам’яті.
— Вибач мені, — каже вона, — я не мала на увазі, що тобі легко це далося.
— Ти сказала мені комплімент, — заспокоюю я її. — Ти така ж, якою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.