Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

сану і вирішив подорожувати. На хвилі емоцій – потягнув із собою Мінку. Легка на підйом Михайлина, довго не думаючи, зібрала наплічник та заощадження й вирушила за хлопцем. Як вона сповіщала Льолю, вони каталися світом, писали статті для туристичних блогів, займалися волонтерством і працювали за житло та їжу. Очевидно, обох таке життя повністю влаштовувало. Як зауважувала постскриптум Мінка: з цієї дружби може щось і вийти. Виявилося, за образом тихого й лагідного майбутнього священика ховався справжній бунтар, його треба було просто підштовхнути або добряче штурхнути.

У Львові було нелегко. Спершу вони жили у друга Яся – тулилися в тісній кімнатці, але самі, окремо від усіх. Хлопець, піднесений тим, що кохана поруч, за будь-що взявся здобувати щастя для їхньої родини. І доля їм усміхнулася. Перспективного хлопця помітило відоме видавництво, у якому нещодавно змінився директор, і запропонувало посаду головного редактора. Ян узявся до роботи, а що у хлопця був прекрасний смак і гострий розум – кожен відібраний рукопис ставав бестселером. Льоля зайнялася перекладами, спершу «халтурками», але з часом, удосконалюючись, перейшла на офіційну роботу у видавництво чоловіка. Колишні страхи обернулися примарами й розтанули під щирими почуттями. Льоля і Ясь відчували одне одного з півслова і не могли уявити, як раніше жили окремо.

Дівчина довго звикала до нового ритму та й важко було прощатися з комфортним життям у теплому куточку.

Але з часом призвичаїлась: до всього можна звикнути. То ж краще звикати до щастя або принаймні поруч із коханим. Бог благословив їхній шлюб, адже кілька місяців тому всередині неї зародилося нове життя. Подружжя чекало на сина і вірило, що зможе дати йому все найкраще у цьому світі. Льоля сподівалася ближчим часом помиритися з батьками. Привезуть із Ясем їм онука в Ольжичі – серце й розтане. Усе можна змінити, доки живий. Вона ні за чим не шкодуватиме. А ще – їй перестали являтися дивні сни з чужого минулого. Наче вона зробила усе правильно. Нехай її тезка спить спокійно. Долі сучасних Ольги Рошкевич та її Івана Франка поєдналися перед Богом і людьми. І це вже навіки.

Льоля виринула зі спогадів, обвела поглядом зал, усміхнулася й упевнено відповіла:

– Я не думаю, я знаю.

Уляна Дудок

Цукерочка

Неможливо змінити своє життя, а самому залишитись колишнім.

Симона де Бовуар

Чи вам коли-небудь хотілось, бодай на мить, перемотати плівку часу назад і підгледіти за лаштунки минулого? Є історії, про які хочеться дізнаватись, хоч вони сховані у запилюжених секретерах або й зовсім загублені в закапелках людської пам’яті…

Він називав її ma puce,[84] бо Стефанія зналася на солодощах не менше, ніж на зваблюванні. Вона цінувала моду, але надавала перевагу стилю, обожнювала музику, живопис та добірне товариство. Їх поєднало мистецтво – і в цьому обоє бачили великий сенс для розвитку їхніх стосунків.

У чорній крепдешиновій сукні до колін, яку зовсім недавно винайшла мадемуазель Коко, вона виглядала напрочуд елегантною.

– Тільки не дивись на мене так прискіпливо, наче хочеш втопити мене у cвоїх очах, mon amour.

Вона дивилась на нього незмінно проникливим поглядом темних очей, вкритих завісою сліз, стриманих в останній момент, що комусь сторонньому могло видатись добрим акторським умінням. Проте це не так. Стефанія була вразливою жінкою, але настільки ж сильною, щоб зуміти тримати себе на людях.

– Ти змінився, Фернандо.

Вона поправила пастельну шаль і надпила ковток майже охололої кави.

– Невже? Мені видається, Стефані, якщо хтось із нас змінився, то це ти.

Голос Фернандо став м’яким, узявши її за руку, мовив:

– Вибач, то винна моя нетерплячість.

– І мої ревнощі, – додала дівчина. Обоє засміялись.

За вікном квітнув острів Сен-Луї, під мостом Марі1 текла Сена, і його Стефані, як він на свій манер називав її, була поруч.

Фернандо вже не вперше освідчувався, але вона знову переводила тему в інше русло. Тягнула час. Його іспанська вдача запалювала в ньому іскри імпульсивності, пасіонарної любові до жінки, яка давно притягувала його до себе невидимими нитками почуттів. У Берліні, в Парижі – він шукав приводів зустрічі, знаходив і чекав наступної з непритаманною йому терплячістю.

– Тільки не кажи мені, що Сартр…

Стефанія запнулася на півслові, відчуваючи, що не потрібно було згадувати минулу розмову, яка призвела до запальної суперечки. Тоді вона прийшла на експозицію його нових картин, виставлених поруч із роботами Пікассо. Там був Жан-Поль Сартр у товаристві двох ексцентричних жінок, що кидали захоплені вигуки про творчість Фернандо. Дівчина сама не відчула, як у ній вибухнули ревнощі, які у світському французькому середовищі виглядали доволі недоречними.

– Так, моя люба, Сартр укотре казав, що таких, як ти, не можна відпускати надовго. І він, безперечно, правий!

– Краще, мабуть, нам не продовжувати цю бесіду, любий. Бо саме в цьому аспекті любовних стосунків ми обоє не підтримуємо Поля, правда ж?

– Ти говориш загадками, – Фернандо вимовив це слово повільно та виразно. Любила його французьку, тембр голосу, темперамент.

– Ти маєш на увазі свободу у любовних стосунках? – кивнула, інтригуюче всміхнувшись.

Вона не була француженкою ні за стилем життя, ані за походженням, проте вміла закохати у себе однією усмішкою. Стефанія пройшлася мереживною рукавичкою по кисті його руки й піднялася на вихід. Їй хотілося не з’ясувань стосунків, а просто побути удвох. Вони вийшли на вулицю, коли призахідне сонце залишало на смальтовому небі мазки, схожі на пера рожевого фламінго.

«Небо сьогодні нагадує одне з твоїх полотен – таке ж чуттєве та живописне», – прошепотіла, коли вони, узявшись за руки, вийшли на міст Марі. Цілувались, аби не розлучатись. Бо такою була старовинна паризька легенда про закоханих на мості.

Фернандо обсипав її поцілунками, наче пелюстям півоній. Уздовж берегів розкішні верби створювали ідеальну прохолоду для перехожих. На кораблях юрба милувалась краєвидом міста.

Усе дихало розкутістю. Мерехтіння вогнів відбивалось у водах Сени. Вечірній Париж був романтично-приголомшливим. Сьогодні йому так не хотілося її знову відпускати. «Чого вона боїться, що приховує?» – вирували неспокійні думки в його голові.

Решту вечора Стефанія провела, усамітнившись у своєму помешканні. Недавні пригоди, що трапилися з нею, не давали спокою уже кілька днів. І в щоденнику, якому звіряла потаємні думки, написались віршовані рядки:

Розкішно вабив спокусою цей вишуканий