Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Намагався я, згідно інструкції, впливати на господарський стан пункту, їду, одяг, санітарний стан, але мене всюди посилали «подальше». Звернувся до завхоза, як би там порцію каші збільшити, круто вже надто, а він мені: «Не ваше діло; нам норми й приписи прислано». Нагадаю лікпомові, щоб отого біднячину старенького звільнити від праці, а він відрубає: «Ви мені не указ. У мене інструкція на те є». Раджу старості, щоб днювальних збільшити, вода б у шатрі була щоразу, пайки хліба за дня розділили б, а він каже, що це «разгавор у пользу бєдних». Зауважу конвоїрам, щоб менше лаялись до в’язнів, а вони – котрий усміхнеться, а котрий і мені загне «трьохетажного».

Коротко кажучи, «воспітатєль» на пункті був якраз «приший кобилі хвіст». Найвідповідніша робота була б газетку почитати людям, але їх ми довго не бачили. Усні мої розмови з в’язнями не мали успіху. Більшість їх вважали мене запроданцем. Це гнобило мене і я кілька разів відмовлявся від такої праці, але Шібанов чи в жарт, чи серйозно нагадував про карцер. В’язні терпіли болі моральні й фізичні, а я тільки моральні. Голодний був однаково, бо на одних харчах були всі, крім охорони.

28 березня.

Ранком викрилась прикра крадіжка у рукрабовім відділку (він відгородив для себе й для канцелярії частину шатра). Крім власних річей, білизни, сухарів, кілька фунтів сала й цукру, забрано всі рисунки, пляни, а разом з цим плян, надісланий з участку. Рукраб був дуже збентежений.

Вигнали всіх на нари. Рукраб об’явив про крадіж і просив – мало-мало не плакав, щоб віддали чи підкинули хоч плян, – одежу й харчі він дарує. Ніхто не обзивався. Шібанов ходив перед лавами й вовком зиркав на кожного. Коли кінчив рукраб, він виступив:

– Проізашла нєбивалая, нєдопустімая штука. Безумец вор нє рассчітал, с чем шутіт. Опомнісь, кто ето сдєлал, ібо… я поставлю на ногі всєх, буду па очерєді держать всєх в карцере, заморожу в снегу, но доб’юсь. Шомполамі на спінах ваших виб’єм плани. Я прілажу всєх способностей, не останавліваясь ні перед какімі ужасамі, но плани найду. Я шесть лєт безпреривна с контрревалюцієй баролса і нє такіє гнусності разкапивал. Сто душ унічтожу самой гнусной смертью, но дабуду плани. Я начну стрелять через десятаво, через п’ятаво, но… я… – і закашлявся від лютування.

– Гражданін начальнік. Всі не винні. За одного-двох ми відповідати не…

– Малчать, сукін син… – і витягнув револьвер. – Я гвоздем за язикі тянуть буду, но добюсь…

Підступив рукраб і став шептати. Шібанов вислухав, помовчав і промовив: «Согласен», а далі заговорив уже нижче й спокійніше:

– Дайом возможность образумітса безумцу, а вам всем подействовать на нєгадяєв. Сейчас распустім всех, но чтоб на утро плани билі на месте, в каком би відє оні нє очутілісь. Єслі же нєт… – вихопив револьвер, посинів і зашипів: – То уж на себя не пеняйте. В крові утоплю вторую палатку.

Натякнув на шатро блотів, бо воно по сусідству з рукрабовим відділком.

Випровадивши всіх на роботу, Шібанов зібрав весь персонал і пішли шарити: зразу в канцелярії всіх до одного, а потім по шатрах. Шукали в кишенях, мішках, ламали замки в сундуках, корзинах, копирсали в снігу, в усяких дірах. Пройшли перше шатро – нічого не знайшли, оглянули друге – теж нічого, аж у третьому завхоз витягнув з корзини рукрабову теплу сорочку і добрий шмат сала.

– Є, – радісно скрикнув він, ніби відкрив давно вишукуваний золотий поклад.

Обступили корзинку.

– Чия? – запитав наїжений Шібанов.

– Ето… ето моя, но я… нєт… – замикався побагровілий староста. – Ето… ето падлог…

Шібанов приклав револьвер йому до лоба.

– Падлог? Падлог? – зашипів. – Гдє плани? Где плани, гаварі.

– Гра… граждан…ін начальник, – упав староста на коліна і став благати. – Ето нєдаразумєніє. Ето кто-то па злабє. Ето…

– Гдє плани, прізнавайсь, босяк ти патентований, – і зачав місити револьвером у груди, в плечі, примовляючи: – А пайкі продавать, спекуліровать – нєдаразумєніє? А взяткі брать – ета па злабє? А… Обискать єво да тщательна…

Два конвоїри підбігли й стали роздягати: в гаманці було 125 карб. усевлонських грошей, а в онучах ушитих 256 карб. радянських.

– Ого! Немаленьку сумку назбирав, – усі ми дивувались. – Це лиш за місяць, а коли б послужив ще з пару – багачем став би.

– А ета тоже нєдаразумєніє? – штовхнув чоботом Шібанов з усієї сили в зуби. – Гдє плани, бандіт? Плани давай сейчас… Уложу, – і бахнув.

Ми поприсідали. Капут старості – гадали. Але це лиш прийом.

– Нє я… правду гаварю, – простогнав староста.

– А кто же? Кто, нє тяні! – скреготав Шібанов і знов затовк старосту ногами.

– Ой, нє знаю… Блоти із втарой пал…

– Как фамілії? Фамілії назві…

– Ой, нє знаю…

– Раздеть догола, связать і в снег… – наказав Шібанов і вийшов.

Старосту Кадюкова в одних калісонах, босого, спутаного, зі зв’язаними руками вивели й кинули в глибокий сніг.

– Ой, – жалібно застогнав і завертівся Кадюков. – Ой, дайте старшево. Ой… – стогнав і дріжав.

– Ну, скажеш? – прийшов Шібанов.

– Ой, нє знаю, клянусь… Пожалейте…

– Но кто же? Аткуда, ти сукін син, рубаху, сало взял?

– Ой, мне блоти далі…

– Фамілія?

– Нє знаю… со втарой…

– А в ліцо узнаєш їх?

– Нє знаю… может…

– Конвоїри! Атвєсті в палатку…

Пошукування продовжувалось. Не знайшовши більше нічого в шатрах, шпортали в снігу, на дворі, в кладовці, коло кухні і нарешті в конюшні найшли притрушені сіном на шматки порвані пляни. Їх зібрали до клаптя, зробили з борошна клей і стали складати генеральний плян. Не вистарчало трьох шматочків і якраз на важливому місці, тому всього пляну не можна було змоделювати. За це пізніше рукраб дістав гостру догану з участку.

А вечером так нагло розвінчаний староста Кадюков кілька разів обходив окремо виладнане друге шатро і пізнавав тих, що йому дали крадені речі. Чи він не запам’ятав добре облич, чи жалко було виявляти безсумнівну жертву, чи, замість справжнього злодія, видивлявся йому найнемиліших в’язнів, – Господь його знає. Момент був загально-напружений. Всі 186 чоловік почували себе не легко, бо найчеснішого, що тільки Богу духа винен, можна оголосити злодієм і стати на тортури. Картина була подібна на ті старі часи, коли всеможні владарі-поганці на вибір брали жертву – яка наймиліша чи найогидливіша.

За третім разом Кадюков показав на двох: одного з хозкоманди хворуватого білоруса, а другого українця Федорчука. Це їм, як грім на голову. Федорчук зі страху й вимовити нічого не міг, а білорусин плакав, клявся, що староста на нього злий, бо хабарником його назвав.

Кожний в’язень побожився б, що вони нічогісінько не винні, але атмосфера створилася така трівожна, що ніхто й не писнув. Кругом конвоїри з багнетами, а спереду набурмосений Шібанов, готовий щохвилі випалити з нагана. Обох в’язнів голих кинули до карцеру.

Я пробував довести Шібанову, що