Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– Защітніком дєлаєшса? Может сам в саюзє бил? Ви все бандіти – хахли праклятиє. Стрелять вас, а нє ісправлять.

Я почервонілий вийшов. От тобі й заступайся за кривду, реагуй на неправильності…

29 березня.

Виділили другого старосту – Варбаша. Совісна людина, діякон автокефальної церкви і мій недалекий земляк. З ним я сприятелював: разом спали, їли, ділились всіма болями й жалями усевлонськими.

Варбаш – ревний служака, дуже сподобався Шібанову, ще як був листоношем. Його заходами вдалося винести людям до карцеру одежу. Федорчуків земляк пожертвував свого кожуха, але справі це мало помогло. В’язні за ніч перемерзли і тряслись, як у пропасниці. Тіло в обох покрилося пухірями, водявками. Їхали на пересильний пункт вожчики і їх почорнілих забрали. Дорогою білорусин помер.

На їх місце в карцер посадили Кадюкова.

31 березня.

У групі лісорубів забили конвоїра Терехова. Цей нелюдськи лютий тип був знаний усім. Де він є, то вже не станеш на роботі, не закуриш, навіть розмовляти при ньому не вільно. Його прозвали усевлонським гавкуном.

Не один пророкував, що він своєю смертю не помре, але Терехов потішав себе тим, що куль найдеться для кожного. Не любив він дуже контрреволюції. Його фільософія була така, що крадіж чи одиничне вбивство – невеликий гріх. Тут злочинець не шкодить суспільству, а лиш одній особі. Контрреволюціонер же своїми вчинками забурює всю державу. Тому присуд на нього мусить бути щонайменше вдесятеро суворіший, ніж на кримінального злочинця. Лютий він був на контрреволюційну статтю ще й тому, що, не будь контрреволюції, не було б і Усевлону, не був би і він тут.

Він любив загравати з «контрреволюцією» і божився, що цокнути «політіческую пташку – адно наслаждєніє».

В’язень Снісарський з Одещини посперечався з ним і ненароком образив словами:

– Ти, слухай, ти такий герой через те, що рушницю в руках маєш та пузо щодня харчами набите. А коли б відміряли тобі щодня 6 метрів лісу та три грами каші з мерзлим хлібом, був би ти такою самою дурною мокрою куркою, як і всякий.

– Что ти меня дураком називаєш? – присікався Терехов до Снісарського.

– Та тебе не треба й називати. І так кожний бачить, що тобі кількох клепок бракує.

– Как ти сказал? – запінився і з багнетом посунув на Снісарського.

Заводилось не на жарт. Снісарському було б не з медом, та визволив сусід. Він збоку стримав кріса. Терехов зайорзався, заслинився в люті і вистрілив, попавши Снісарського легко в плече.

Підбігло ще двох і стримали конвоїра, а перестрашений Снісарський прибіг і вхопив за горло так, що той лише захарчав. Всі й не оглянулись, як він протягнувся синій на снігу.

– Що ж тепер? – видивились усі на Снісарського.

Він у перестрасі роздягнув конвоїра, взув його чоботи, шинелю, взяв рушницю і жалісно-сумно промовив:

– Прощавайте, браття! Дай, Боже… – і не договорив, закліпав очима.

В’язні нічого йому не радили, бо знали, що і на пункті не жити, і тікати – небезпечний шлях. Зібрали йому торбу хліба і «щасти тобі, доле».

З сумом і трепетом дивились, як він ховався стежкою в лісі.

Яка його доля – Господь відає. Услід за ним вислали трьох конвоїрів на підводі, але напевне вони його не піймали, бо другого дня привезли з 10-го пункту одного конвоїра з перев’язаною головою, а коняка й третій конвоїр так на пункт і не повернулись.

1 квітня.

Ця дата з особливою силою нагадувала про рідний край, сім’ю. Там сьогодні тепло, весна. Чи весела вона в них цього року? Як вони там? Чи живі, чи всі на місці? Чому не обзиваються? Вже третій місяць, як подали до них про себе вістку, час би обізватись.

Ці питання з кожним днем все більше проймали, мучили кожного. Старанно й жадібно вираховували, розпитували конвоїрів, начальство, – скільки йде лист на пересильний пункт, скільки на провірку, скільки додому й назад. Хай навіть по тижневі на все, то й то вже б час дістати відповідь. А воно нікому.

А може нам листів не пропускатимуть? Для чого ж адреси давали? Правда, сумнівні щось, непевні ті адреси. Хай якийсь там волосний поштар шукає в мані того Усевлону. Скоріш усього кине листа до коша «за нєімєнієм адресата».

І ми чекали, чекали нетерпеливо і страсно кожний день. Найболючішим жаданням всіх було: весни і вістки з дому.

3 квітня.

Проїжджав з ревізією начальник участку. За день перед цим знали на пункті й «тягнулись». Ляк перед начальством, намагання показати все «за чисту монету», догодити, прислужитись перед вищим – характеристична риса Усевлону. Начальство в свою чергу старається виявити щось злого і дати підлеглим «бучну встряску», щоб довго згадували.

Що вище начальство, то більше шуму, приготувань на пункті. З нагоди приїзду начальника спорожнів карцер. Кадюкова вивели конвоїри під руки, – домерзав.

Начальник обганяв усі робочі групи, «накручував на місці кожного десятника та рукраба, а ввечері хотів скликати мітинг в’язнів, але Шібанов розрадив: холодно, мовляв, на дворі, люди морені, мокрі. Насправді ж Шібанов боявся пускати начальника перед усіх: чого доброго, заревуть на нього за харч, за поводження. Проходили по шатрах. У кожнім начальник говорив, правда, скупо й не однаково. Одно сказав усюди, що виробництво, проти інших пунктів, у нас поставлене дуже зле. Нам прийде підмога і до весни (а вона не далеко – один-два місяці) треба кінчити лісову роботу та перейти до земляної. Робота трудна, але хто краще працює, той скоріше матиме «асвобаждєніє». Зрозуміти це «скоріше» труднувато: в однім шатрі він сказав, що в день свята 1 травня, як святочний подарунок, випускають з Усевлону багато людей, в другій зазначив, що на травневе свято підготовляється «розгрузка» Усевлону, і кращі робітники-в’язні підуть додому, а в третій запевнив, що первомайська «розгрузочна» комісія перегляне всі «дєла» засланців і «розгрузить» 70 % арештантів: одних зовсім додому, других на вільну висилку, третім термін заслання знижать наполовину. В підтвердження своїх слів він зауважив, що термін в Усевлоні – умовна річ, він, як гума, може і зменшуватись, і збільшуватись. Все залежить від нас самих. Хто чесно, добросовісно працюватиме, той – перший кандидат на «розгрузку», бо «добйомса ми асвобаждєнья своєю собственной рукой».

Слухали його речей всі шатра уважно. Не знаю, в якій мірі вірили їм, а толкували довго.

– Правду каже, чи очі замазує.

– Їх діло співати – вкоськувати, щоб покірні були та працювали, як воли.

– Дивно трохи: Кому ж тоді бараки ті потрібні, як 70 % піде з Усевлону? Щось тут не теє…

– Е, говоріть. Чутка є, що замість нас прийдуть вільні працювати, то щоб їм було все готовеньке.

– Коли б Бог дав. До травня недалеко, можна б уже й помучитись, чорт там з тим, аби лиш його слово та…

– Ой, не радійте. Мені щось так здається, що не один