Читати книгу - "Король у Жовтому"

просто на узбережжі моря. За міськими брамами розверзалися бурхливі води, тому їх завжди тримали зачиненими, а єдиний ключ зберігався у самого Ґрадлона. Одного разу до Іс потрапив втомлений подорожній. Дахут прийняла його та закохалася з першого погляду. Проте мандрівник на знак підтвердження її кохання вимагав від принцеси викрасти у батька ключ від міської брами — і тоді закохані втекли б з міста, впевнені у своїх почуттях. Дахут виконала прохання чоловіка, однак той замість втечі з нею відчинив брами, впустив шалені води до міста Іс і втік. За однією з версій, подорожній кликав Дахут за собою, проте вона лишилась помирати зі своїм народом. Неважко простежити паралель між історією про кохання чоловіка з іншого світу до примари та бретонською легендою.

Інші, очевидно пізніші, перекази свідчать про те, що Дахут оволоділи демони, що трагедія Ісу — кара Господня. Також різниться фінал історії: кажуть, що Ґрадлону та Дахут вдалося врятуватись втечею, що Ґрадлон заснував місто Кемпер, яке існує й донині. Мабуть, найцікавіша деталь оповідок про Іс пов’язана з нинішньою столицею Франції, де відбувається значна частина подій «Короля у Жовтому». Париж раніше носив назву «Лютеція». Згідно з бретонськими легендами Іс був найкрасивішим містом на світі, тому після його зруйнування франки перейменували Лютецію на ParIs, що з бретонської перекладається як «подібний до Ісу». Звісно, ця версія не є офіційно визнаною, проте міцно пов’язана з бретонським фольклором. Крім того, легенда може мати цілком реальне підґрунтя: кілька давніх римських доріг обриваються у морі. Вірогідно, раніше вони могли вести якраз до міста Іс.

Окрім Чемберса, до переказів про Іс зверталися й інші письменники «темного» жанру. Мабуть, найвідомішим прикладом є роман Абрагама Меріта[165] «Повзи, тінь, повзи!» На відміну від головного персонажа «Леді д’Іс», який потрапляє до примарного світу середньовіччя, у Меріта сама Дахут проривається у сучасність.

Незвіданий Рай

«Рай Пророків» викликає у критиків та читачів найполярніші думки. Хтось шукає у ньому приховані підтексти, хтось захоплюється незвичною формою, що контрастує з рештою творів, хтось скаржиться на незрозумілість, а хтось взагалі вважає «Рай» концептуально зайвим. Об’єктивної інформації щодо нього і справді замало. Достеменно відомо, що Чемберс був знайомий з творчістю Шарля Бодлера (який, до речі, перекладав та активно популяризував твори Едґара По у Франції) та його поезією у прозі. У збірці «У пошуках незвіданого» він використовує цитату з «Паризького спліну» Бодлера як епіграф до одного з творів. Можна помітити стилістичну схожість в естетиці та образах «Раю» та «Спліну» (порівняймо, скажімо, «Подвійну кімнату» Бодлера з частинами «Раю»).

Також існує певний зв’язок між «Раєм Пророків» та Біблією. Роберт Чемберс використовує цитати зі Святого Писання протягом всієї збірки: скажімо, фінальна репліка з «У Дворі Дракона» — це пряме запозичення з «Послання до Євреїв», 10:31 (у примітках це не зазначено, аби не руйнувати атмосфери твору). Цитати з «Послання до Євреїв» знаходять і у «Раю», а саме у «Примарі Правди». Таким чином, можливо, що «Рай Пророків» — це поезія в прозі, концептуально наближена до притч. На користь цієї теорії свідчить стилістична схожість твору з «Вівчарем Гаїтою» Бірса.

Зрештою, думка Еверета Блейлера щодо «Раю» як першооснови всієї збірки також пояснює місце твору у збірці. На жаль, Блейлер ніяк не обґрунтовує своє припущення і не повертається до нього у подальших розвідках стосовно горору.

Перехрестя чотирьох вулиць

Наскільки високо цінується читачами перша частина збірки, настільки ж сильне розчарування любителі горору відчувають від другої. І річ тут зовсім не у низькій якості текстів чи вторинності сюжетів. Ні, партію першої скрипки грає упередження. На початку ми згадували, яку велику роль у популяризації творчого спадку Чемберса зіграв Говард Лавкрафт. Проте навіть у начебто безпрограшної ситуації з’являється інший бік місяця. Зазвичай англомовний читач бачить у «Королі у Жовтому» збірку химерних історій про невимовний жах, незрозумілі реальності, потойбічних монстрів і заборонений твір, прочитання якого загрожує божевіллям… Коротше кажучи, читач шукає у Чемберсі продовження Лавкрафта, геть забувши про хронологію та причинно-наслідкові зв’язки. Це чудово спрацьовує від «Той, що відновлює репутації» до «Раю Пророків» включно, на «Вулиці Чотирьох Вітрів» починається непорозуміння, а на романтичних «Вулиця Пресвятої Богородиці» та «Рю Баре» — заперечення.

Цю складну ситуацію та шлях до її розв’язання чудово описав Девід Девіс. Він нагадує, що попри серйозне захоплення готикою, Роберт Чемберс ніколи не позиціонував себе послідовником Едгара По (хоча і захоплювався ним). З відомих письменників йому був набагато ближчим Амброуз Бірс, який у своїй творчій багатогранності торкався різноманітних тем і жанрів. Тому «Короля у Жовтому» слід сприймати як суміш химерних оповідок зі світом французької студентської богеми. «Не варто забувати, — пише він, — що Чемберс писав до, а не після Лавкрафта». Цикл «Вулиць» (до якого входить також «Рю Баре») не стає гіршим лише через те, що там не згадується імперська династія, пісні Гаяд і таємничий Король у Жовтому. Ці твори просто інші.

«Вулиця Чотирьох Вітрів» — останнє оповідання, де, вірогідно, непрямо згадується Каркоза. Країна мрій напівсплячого художника дещо перемежається з описами тієї реальності, проте автор не конкретизує ні гір, ні місяців (у множині — як і сонць), ні інших локацій. На думку Еверета Блейлера, цей опис — лише звичайна метафора.

Події, описані у «Вулиці Першого Снаряда», частково мали місце в історії Франції. Облога Парижа, як і вилазки місцевих партизанів, відбулася під час франко-прусської війни. Згадані Чемберсом жінки-мародери, загальна атмосфера підозрілості та пригніченості разом з описами Парижа 1870 року відповідають історичній дійсності. Наведене меню відсилає до реального раціону паризьких ресторанів, які під час облоги були вимушені додати до своїх меню такі екстравагантні страви, як «м’ясний бульйон з конини» або «рагу зі щурячим м’ясом». Невипадково події відбуваються взимку: 28 січня 1871 року місто капітулювало. На думку критиків, під час написання твору Чемберс надихався «Історіями про військових і цивільних» Бірса.

«Вулиця Пресвятої Богородиці» (в оригіналі використовується католицький перифраз «Our Lady of the Fields») та «Рю Баре» нагадують дебютний роман Чемберса «У Кварталі». В усіх випадках головним персонажем виступає юнак з Америки, що приїздить до Парижа, аби навчатися мистецтвам, захоплюється недоступною дівчиною з невідомим минулим, проводячи вільний час разом з друзями з академії. Академія Жульєна (або Жуля), згадана у творах, була найвідомішою приватною академією мистецтв наприкінці XIX сторіччя[166]. Чемберсові, який навчався там, пощастило навіть взяти участь у Салоні зі своїми роботами. Вільям Буґро та Ґустав Буланже — члени журі Паризького Салону, які викладали у