Читати книгу - "Як народжуються емоції"

виробити в собі більшу витривалість. Корпус морської піхоти США має девіз, що втілює такий принцип: «Біль — це слабкість, що залишає тіло». Щоразу, як ви робите фізичні вправи аж до неприємного відчуття й тільки потім зупиняєтеся, то категоризуєте свої фізичні відчуття як виснаження. Ви завжди займатиметеся нижче за свій поріг, попри переваги для здоров’я від продовження. Проте завдяки перекатегоризації ви зможете продовжувати робити вправи та почуватися ще краще пізніше, пожинаючи переваги сильнішого та здоровішого тіла. Чим більше ви це робитимите, тим більше налаштовуватимете вашу поняттєву систему на довші фізичні вправи в майбутньому.

Схожі нагоди для розрізнення фізичного дискомфорту й афективної пригніченості пропонують біль у попереку, спортивні травми, больові відчуття від інтенсивного медичного лікування та інші недуги. Люди, що живуть із хронічним болем, наприклад, зазвичай мають катастрофічні думки, що впливають на їхні життя навіть більше за інтенсивність болю. Навчившись відокремлювати свої фізичні відчуття від неприємного афекту, вони зможуть уживати менше знеболювальних наркотичних препаратів та менше їх прагнути. Це неабияке відкриття, бо майже 6 відсотків американців щороку вживають від хронічного болю рецептурні препарати, причому зазвичай опіати, що викликають звикання і, як тепер стало відомо, тільки посилюють больові симптоми за умови тривалого вживання. За словами Дебори Барретт, авторки книги «Відстеження болю» (і дружини мого брата), коли ви можете категоризувати біль як фізичний, біль не обов’язково стає особистою катастрофою.

Ідея про перекатегоризацію страждання як дискомфорту, або ж розбирання психічного до фізичного, має давні витоки. У буддизмі деякі форми медитації допомагають перекатегоризовувати відчуття як фізичні симптоми для зменшення страждань. Буддисти називають таку практику розбиранням свого «я». Ваше «я» є вашою ідентичністю — зібранням характеристик, що якимось чином визначають вас, на кшталт ваших різносортних спогадів, переконань, симпатій, антипатій, сподівань, життєвих виборів, моралей та цінностей. Ви також можете визначати себе за вашими генами, фізичними характеристиками (вагою, кольором очей), етнічним походженням, особистістю (кумедна, варта довіри), стосунками з іншими людьми (друзями, батьками, дітьми, коханими), ролями, які ви граєте (студентка, вчена, продавчиня, робітниця на фабриці, лікарка), географічною або ідеологічною спільнотою (американка, мешканка Нью-Йорка, християнка, демократка), навіть автівкою, на якій їздите. Через усі ці погляди проходить одна спільна риса: «я» — це ваше відчуття того, ким ви є, і воно незмінне з часом, неначе є вашою сутністю.

Буддизм вважає «я» вигадкою й першопричиною людських страждань. Щоразу, як ви прагнете якихось матеріальних речей, на кшталт дорогої автівки та одягу, шукаєте компліментів для покращення вашої репутації або статусної та владної посади на користь свого життя, буддизм каже, що ви сприймаєте своє вигадане «я» як справжнє (матеріалізуючи його). Ці матеріальні речі можуть принести негайну винагороду та задоволення, але вони також заманюють вас у пастку, немов у золоту клітку, і спричинюють постійні страждання, що ми б назвали затяжним неприємним афектом. Для буддиста «я» гірше за швидкоплинну фізичну хворобу. Це — довготривале нещастя.

Моє наукове визначення «я» навіяне роботами про мозок, але й симпатизує буддистському погляду. «Я» — це частина соціальної реальності. Це не зовсім вигадка, але й не щось об’єктивно реальне в природі, на кшталт нейтрона. Воно залежить від інших людей. З наукової точки зору, ваші передбачення в конкретний момент та ваші дії, що від них походять, певною мірою залежать від того, як до вас ставляться інші. Ви не можете бути собою самі. Можна зрозуміти, чому персонаж Тома Генкса у фільмі «Вигнанець», який опинився сам на пустельному острові на цілих чотири роки, потребував створення компаньйона на ім’я Вілсон із волейбольного м’яча.

Певні типи поведінки та якісь уподобання відповідають вашому «я», а деякі ні. Є страви, що вам подобаються, й інші, яких би ви воліли не їсти. Ви можете називати себе «собачниками» чи «кошатниками». Причому ці поведінки та вподобання не надто чіткі й характерні: вашою улюбленою їжею може бути картопля фрі, але не в усіх стравах. Найпалкіші любителі собак знають кількох псів, яких терпіти не можуть, і таємно захоплюються кількома котами. Загалом ваше «я» нагадує зібрання плюсів і мінусів, що підсумовує ваші симпатії, антипатії та звички в конкретний момент.

Ми вже бачили щось подібне раніше. Ці плюси й мінуси нагадують властивості поняття. Тому, на мій погляд, «я» — це просто звичайне поняття, точнісінько як «Дерево», «Речі, що захищають вас від жалких комах» і «Страх». Упевнена, що ви не ходите скрізь, вважаючи себе якимось поняттям, але просто довіртеся трохи мені в цьому плані.

Якщо «я» — це поняття, то ви конструюєте випадки вашого «я» шляхом моделювання. Кожен випадок відповідає вашим цілям у конкретний момент. Іноді ви категоризуєте себе за своєю кар’єрою. Іноді ви — батьки, діти чи кохані. Іноді ви просто люди. Соціальні психологи кажуть, що ми маємо багато «я», але ви можете вважати цей репертуар випадками одного-єдиного, заснованого на цілях поняття під назвою «Я», у якому ціль змінюється в контексті.

І як ваш мозок дає раду всім цим різноманітним випадкам вашого «Я» одразу після народження, в дитячому, підлітковому, середньому та старшому віці? А просто одна частина вас залишається незмінною: ви завжди маєте тіло. Усі поняття, які ви будь-коли засвоїли, містять інформацію про стан вашого тіла (як інтероцептивні передбачення) на час засвоєння. Одні поняття охоплюють багато інтероцепції, такі як «Смуток», а інші менше, такі як «Пластикова обгортка», але вони завжди мають стосунок до того самого тіла. Тому кожна категоризація, яку ви конструюєте, — про об’єкти у світі, інших людей, суто психічні поняття на кшталт «Справедливості» тощо — містить маленьку частинку вас. Це і є рудиментарна психічна основа вашого відчуття свого «я».

Проводячи паралелі з буддистським ученням, вигадка «я» полягає в тому, що ви маєте якусь стійку сутність, яка робить вас тими, хто ви є. Насправді ж ви її не маєте. Особисто я вважаю, що ваше «я» конструюється заново кожної миті тими самими передбачливими основними системами, що конструюють емоції, у тому числі вже знайомою нам парою мереж (інтероцептивною та контрольною), у міру того як вони категоризують неперервний потік відчуттів від вашого тіла та світу. По суті, частину інтероцептивної мережі під назвою «мережа пасивного режиму роботи мозку» названо «система Я». Вона послідовно підвищує свою активність під час самоаналізу. Якщо ви маєте атрофію вашої мережі пасивного режиму роботи мозку, як це відбувається у випадку хвороби Альцгеймера, то рано чи пізно втратите відчуття свого «я».

Розбирання «я» пропонує нові ідеї щодо того, як стати господарем своїх емоцій. Посмикуючи вашу поняттєву систему та змінюючи ваші передбачення, ви не лише змінюєте свої майбутні переживання; ви можете фа­ктично змінити своє «Я».

Уявіть, що ви погано почуваєтеся — стурбовані нестачею фінансів; злі, що не отримали підвищення, на яке заслужили; пригнічені, бо викладач вважає вас менш розумними за інших студентів; або вбиті горем через розрив стосунків. Буддист описав би ці відчуття як страждання, що виникають через прагнення матеріального багатства, репутації, влади та безпеки у спробі матеріалізувати своє «я». Мовою ж теорії конструйованих