Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Купивши телефон, і все не обхідне, я запрошую Цвітану на вечерю. Вона вперто відмовляється. Я не знаю скільки часу витратив, але заледве впросив її, повечеряти зі мною. І, то за умови, що за вечерю кожен платить окремо. Я спантеличений, бо таких побачень в мене ще не було. Я лише чув, про дівчат, які платять за себе самі, але мені особисто, такі не траплялися.

Ми обрали одне затишне кафе. Замовили страви, і доки чекали, я попросив дівчину розповісти про себе.

Доки вона стисло розповідає, я не можу відірвати очей від неї.

Розумію, що ця дівчина особлива. І не тому, що пішла за мною в інший вимір, навіть не знаючи мене. Навіть не тому, що врятувала мені життя. Хоч лише через ту причину, я мав би ноги їй цілувати. І якщо чесно, то я перед нею в боргу, до кінця своїх днів.

Але мене дивує інше, простота та безкорисність Цвітани. Вона не вважає, що зробила подвиг. А поводиться, наче вчинила так, якби мав вчинити кожен. Її великодушність захоплює мене. Мало таких дівчат у нашому часі, дуже мало.

Дивлюся на Цвітану, і не можу надивитися на неї, а вона напружено цікавиться.

— Оксене, щось не так?

— Все добре, квітко, — кліпнувши запевняю. Насправді мені важко відірвати погляд від її милих рис.

— Оксене, якщо все добре, то припини витріщатися на мене. — невдоволено фиркає дівчина. — Я не портрет Мона Лізи.

Мимоволі посміхаюся, й щиро зізнаюся.

— Вибач, просто мені приємно, отак на тебе дивитися. — на мить замовкаю, і повторюю запитання, яке вже ставив у підземеллі.

— Цвітано, у тебе хтось є?

— Звісно! — фиркає дівчина й опускає погляд на екран телефону. А вже за секунду її повіки злітають догори. — Звісно є, Оксене. Я ж не сирота. У мене є тато, мама, брат...

— А молодий чоловік? — не дочекавшись доки вона перелічить усіх, перебиваю.

Дівчина з секунду відверто дивиться на мене, а тоді знову опускає погляд.

— Немає, Оксене. — сухо видавлює. — Але це не означає, що ти можеш залицятися до мене... І взагалі, це нічого не означає. — погляд великих очей стрибає на мене, а голос звучить доволі впевнено. — У нас спільна справа, і все. Я категорично проти, аби наша співпраця виходила за ділові рамки. — дівчина нервово облизує вуста та додає. — Ми робимо те, що повинні, і на цьому все. Оксене, я щиро сподіваюся на розуміння з твоєї сторони та дотримання порядності.

— Цвітано, чому така категоричність? — напружуюся я.

— Тому, що мені так комфортно.

Я мовчу. Хоча це все мені страшенно не подобається. Але тішить те, що нам доведеться бути разом ще певний час. Тож в мене все ж є шанс.

— Зрозумів, — сухо кидаю. Хоча мене ця ситуація страшенно дратує. Ми ж пережили стільки всього разом. Вона дала мені друге життя, і зараз просто відмовляється від мене.

— Оксене, що ти будеш робити зі золотом султана? По закону ти повинен...

— Цвітано, в мене є всі дозволи та необхідні документи. Тож все золото, яке ми дістанемо, належатиме мені. І я орендую фортецю у держави, бо як-не-як, це історична пам’ятка. А вже орендувавши фортецю, розміщу тут всі скарби великого султана.

— Цікавий задум, — хмикає дівчина, і раптом так відверто заглянувши мені в очі, додає. — Але, Оксене, сама фортеця потребує реконструкцій, ремонтів та модернізації.

— Я займуся цим, як тільки ми дістанемо золото зі Смотрича. — запевняю й примружившись питаю. — Може в тебе є якісь ідеї, стосовно модернізації?

— Я б відновила усі підземелля. Звісно попередньо замурувавши доступ до порталів. Бо, як на мене, справжня цінність фортеці, саме у її підземеллях. Там теж залишилося чимало скарбів, і не всі вони належать султану.

Нам приносять вечерю, за якою я розпитую Цвітану про підземелля. Я ходив ними, але нічого цінного не бачив.

Дівчина мені розповідає про картини, а також запевняє, що велику цінність має, і сама архітектура підземелля. Мовляв, там є на, що подивитися, а те, що показують гіди, ніщо у порівнянні з тим, що можна показати туристам.

Після вечері, яку дівчина вперто оплатила сама, я запрошую її на прогулянку. Вона цікава мені, як співрозмовник. Я зі захопленням слухаю її, і розумію, що вона має таку ж пристрасть до археології, як і я. Це ще більше приваблює мене та захоплює.

Прогулюючись, я беру дівчину за руку. Вона ж зупинившись пильно дивиться на мене.

— Оксене, я ж просила...

Я наче не чую, ховаю прохолодну руку дівчини у своїх долонях.

— Цвітано, це вище за мене. Зрештою я просто тримаю тебе за руку. Що тут такого?

Дівчина тихо сміється, і не погоджуючись киває головою.

— Ти всіх отак просто тримаєш за руку?

— Не всіх, квітко, — впевнено відповідаю. — Практично нікого, але ти...

— Оксене, не варто, — перебиває мене дівчина, й рушає далі, але вже не перечить, та не старається забрати свою руку.

Ми ще довго гуляємо вечірнім містом. Знову обговорюємо цікаві факти про фортецю. Я показую дівчині кілька архітектурних пам’яток, а саме, ратушу, а далі ми їдемо до водоспаду.

Цвітана захоплена, хоча коли я запропонував їй поїздку сюди, вона протестувала.

Я постійно тримаю дівчину за руку, вона ж не перечить, і я від цього почуваюся фантастично.

Коли стоїмо біля поруччя озерця з лебедями, дівчина здригається від холоду, а я не можу втриматися, й обіймаю її. Тільки-но чорноволоса красуня переводить погляд на мене, я не даю їй нічого сказати, заявивши.

— Цвітано, тобі ж холодно.

Дівчина лише важко зітхає, але вже не протестує.

Дорогою додому, вона дрімає поклавши голову мені на плече. Я ж щасливий, бо її маленькі жести прихильності, вселяють надію у моє серце.

Ця дівчина зачарувала мене. Таких як вона, мені ще не доводилося зустрічати.

До помешкання я несу дівчину на руках. Вона сонно обурювалася, але я не зважаю.

У квартирі, дівчина таки звільнилася з моїх обіймів, й подалася у свою спальню.