Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

«Валерія», — сказав Алехандро, наближаючись до мене зі стурбованим виглядом. Нам треба поговорити.

—Мамо й тато, чи можете ви залишити нас на хвилинку? — тихо запитав я їх.

Мої батьки кивнули й пішли з вітальні до своїх кімнат, а Лора на мить вийшла з мого дому, залишивши нас самих. Алехандро підійшов і сів на диван переді мною.

— Валерія, мені дуже прикро за все, що сталося. Я хочу, щоб ти знав, що я не хотів одружуватися. Я зробив це з обов'язку, через тиск з боку матері. «Я…», — почав він, але я перебив його.

«Алехандро, будь ласка, не ускладнюй це, ніж є», — сказала я, намагаючись тримати голос спокійним. Я розумію, що ти не хотів одружуватися, але ти вже це зробив. Тепер у вас є зобов’язання перед іншою людиною. Ми не можемо так ображати один одного.

Алехандро подивився на мене очима, повними болю.

— Але Валерія, ти єдина людина, яку я люблю. Я не хочу, щоб це закінчилося так.

Я глибоко зітхнув, відчуваючи суміш смутку та рішучості.

— Алехандро, досить. Ми багато чого пережили, але тепер ви повинні поважати свій шлюб. Мені теж потрібно рухатися далі, особливо зараз, коли я…» Я зупинила слова, відводячи погляд.

«Дозволь мені сказати тобі те, що я маю тобі сказати, але спочатку скажи мені те, що ти мав сказати, особливо тепер, коли...» — каже він мені з цікавістю.

— Особливо тому, що я закінчив, ти всім казав, що я мільйонер від народження, і нічого з цим не пов’язано, я не хочу, щоб ти втратив своїх мільйонерів через кохання, і тоді це моя вина в цьому сум'яття і біль, краще, щоб кожен жив далі, гадюка твоїх матері й батька ніколи не залишить мене в спокої, поки я не відкрию правду про те, хто я є», — додаю я, зітхаючи.

Алехандро спробував взяти мене за руку, але я обережно прибрала її.

— Краще нам відійти, Алехандро. Заради нас і заради твоєї дружини. Ми не можемо так ображати один одного. Мені потрібно зосередитися на своєму майбутньому та на своєму житті, яке більше не моє.

Я спостерігав, як слова вразили його, його очі наповнилися невиплаканими слізьми. Декілька хвилин він мовчав, вдумуючись у сказане.

— Я бажаю тобі всього найкращого, Валерія, — нарешті сказав він зриваючим голосом. Я завжди буду любити тебе, і якщо тобі колись щось знадобиться, я буду поруч з тобою.

Я кивнув, відчуваючи, як частина мене зламалася, але також знаючи, що це було правильно.

— Дякую, Алехандро. Бажаю тобі всього найкращого у твоєму новому житті. Бережіть себе.

Він повільно підвівся і пішов до дверей. Перед тим як піти, він востаннє подивився на мене.

«До побачення, Валерія», — сказав він і пішов, залишивши мене саму у вітальні.

Я сиділа, відчуваючи суміш полегшення та смутку. Це був кінець мого порожнього і болісного життя, сьогодні менше, ніж я б розповіла вам про свою вагітність, але також початок нового етапу в моєму житті.

Незабаром Лаура повернулася до вітальні, дивлячись на мене з тривогою.

-Ти добре? — тихо запитав він мене, сідаючи поруч.

Я повільно кивнув, хоча на моїх очах почали з’являтися сльози.

—Так... Я так думаю. Це було правильно, чи не так? — сказала я йому, шукаючи його підтримки.

Лаура міцно обняла мене, передаючи своє тепло і безумовну підтримку.

— Це точно було неправильно. Відпускати його - не вихід, ти дуже смілива, Валерія. Тепер ви повинні зосередитися на собі та своїй дитині. Але також з Алехандро, він розуміє, що план уже запущений, коли виходив з кімнати, Алехандро сказав мені, що на завтра все домовлено, що він дасть тобі лише кілька годин і повернеться, тому що він розуміє, що ти засмучений тим, що він покидає справу. Пам’ятайте, що на вас чекає світле майбутнє.

Деякий час ми тримали одне одного, дозволяючи мені мовчки плакати. Через деякий час я відчув себе спокійнішим і готовим зустріти те, що нас чекає.

Мої батьки знову увійшли до кімнати, на їхніх обличчях відображалася турбота й любов, які вони відчували до мене.

«Доню, ми тут для тебе, на кожному кроці», — сказала мама, ніжно погладжуючи моє волосся.

— Дякую, мамо. Дякую, тату. Я не знаю, що б я без тебе робила.

Мій батько теж обійняв мене, і в ту мить я зрозуміла, що я не одна. У мене була родина, яка підтримувала б мене в цьому новому розділі мого життя.

Я вирішив, що настав час почати рухатися, знову взяти контроль над своїм життям. Я піднявся з дивана і пішов до своєї кімнати. Лаура та мої батьки пішли за мною, допомагаючи мені розставляти речі та наводити новий порядок у моєму просторі.

Раптом у двері постукали. Я з цікавістю підійшов до неї, гадаючи, ким вона може бути в цю годину. Коли я відчинив двері, я побачив групу моїх найближчих друзів: Софію, Клару, Карлоса та Маркоса, усі з широкими посмішками та несли сумки та коробки.

-Сюрприз! — вигукнули в один голос.

Мої очі наповнилися сльозами радості, коли я їх побачив. Я не очікував такого особливого візиту, а тим більше такої групи ентузіастів.

-Хлопці! — вигукнув я, почуваючись переповненим емоціями. Я не можу повірити, що вони тут. Заходьте, входьте.

Вони кинулися, наповнюючи будинок своєю енергією і сміхом. Софія, завжди така організована, почала діставати з сумок їжу та напої.

«Ми думали, що вам може знадобитися підбадьорення та компанія», — сказав він, ставлячи все на стіл. Тож ми вирішили прийти та влаштувати для вас маленьку вечірку.

Карлос і Маркос почали розпаковувати деякі прикраси та настільні ігри.

«Так, і ми не приймемо ні як відповідь», — пожартував Карлос, підморгуючи мені.