Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

— Крісе, ти хотів би помолитися зі мною?

Він кивнув, опустив голову і заплющив очі. А скінчивши, проказав:

— А знаєте, в нас є ще інші методисти на борту. Ви… ви ведете

богослужіння?

«Тепер веду».

— По неділях, о десятій ранку, в конференц-залі номер сорок

один, — промовила вона, подумки відзначивши, що треба

спитати дозволу, чи ніхто в неділю о десятій ранку не займає

конференц-зал номер сорок один.

— Постараюся вгадати з вахтою, — всміхнувся Кріс. — Дякую, мем. Пасторко Анно.

— Рада була поспілкуватися, Крісе.

«Ти щойно наповнив смислом моє перебування тут».

Коли Кріс пішов, Анна раптом відчула себе дуже втомленою та

готовою

вертатися

в

ліжко,

але

гарненька

дівчина

в протилежному кінці кімнати так досі й не поворухнулася. Вона

все ще лежала, уткнув ши голову в руки. Анна підійшла до неї

й лагідно торкнулася її плеча. Дівчина смикнулася, зиркнувши

на неї диким, майже панічним поглядом.

— Привіт! — сказала Анна. — Я — Анна, а як тебе звуть?

Дівчина підвела погляд, немовби не знала, як відповісти на це

складне запитання. Анна сіла навпроти.

— Я помітила, що ти тут сама, — спробувала пояснити вона. —

Мені здалося, тобі бракує компанії. Боятися — це нормально.

Я розумію.

Дівчина різко зірвалася на ноги, немовби поламаний

механізм. У неї був порожній погляд і похилена набік голова.

Раптом Анні стало страшно. Вона немовби підійшла до хатнього

песика, а натомість знайшла себе в товаристві лева, з рукою на

його гриві. В неї промайнула задня думка: «Це недобре. Це

може зашкодити тобі».

— Пробач, — підвелася Анна, трохи піднявши руки. — Не

хотіла тебе турбувати.

— Ви мене не знаєте, — відповіла дівчина. — Ви нічого не

знаєте.

Вона стиснула кулаки, жили на її шиї напнулися, неначе

гітарні струни.

— Твоя правда, — відступила назад Анна, плавно розвівши

руки. — Перепрошую.

Тепер на них витріщалися інші люди, й Анна відчула

полегшення, що насправді не стоїть із нею сам на сам. Дівчина

не зводила з неї погляду і тремтіла. А за пару секунд прожогом

вискочила з каюти.

— Що це нахрін таке було? — пролунав тихий голос позаду.

Хтозна, може, дівчині також наснився кошмар, подумала

Анна. Або й не наснився.

Розділ тринадцятий. Бугай

Прибуття до Кільця стало політичною вигадкою, що не

робило її менш реальною. Просто неможливо було точно

сказати, коли ти перетинав фізичну межу, за якою точно

потрапляв у сферу цього об’єкта. Не було доку, де можна було би

віддати кінці. Сенсорні антени «Бегемота» поглинали дані

Кільця ще до відльоту зі станції Тайко. Нікуди не поділися

марсіянські наукові судна й земні військові кораблі, що

перебували навколо нього задовго до першої жертви Кільця, якою став приречений юнак-поясанин. Тепер, щоправда, їм

поповнили запаси. На орбіті навколо об’єкта до них

приєдналися нові марсіянські кораблі, що тепер тихенько

прикрашали там небеса. Земна флотилія, як і «Бегемот», перебувала на останньому етапі підльоту, вибираючи, на якій

дистанції зупинитись. Щоб заявити: «Ми здолали неозорі

простори космосу, і тепер ми тут. Ми прибули».

Наскільки можна було судити, Кільце чхати на все це хотіло.

Сама по собі його структура справляла химородне враження.

На його поверхні спостерігалися плетива якихось ребер, що

закручувалися спіралями навколо всього корпусу. Спершу вони

здавалися нерівними, майже хаотичними. Але математики, архітектори та фізики переконували, що насправді все це

корилося глибоким закономірностям: висота ребер перебувала

в складній гармонії з шириною борозен між ними. Від рапортів

забивало подих. За одним рівнем складності завжди йшов

наступний, викриваючи натяки на задум та конструкцію без

найменшого розуміння, що воно все насправді означало.

— Офіційні марсіянські рапорти дуже консервативні, —

доповідав науковець, якого звали Чань Баоджі. На Землі він

слив би китайцем. Тут мало значення тільки те, що він поясанин