Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

  Лесю таке запитання обурило. Вона, звісно, не стала на нього відповідати. Чому це він раптом почав цим цікавитися? Мабуть, через ревнощі. Але хай там як, а у нього немає жодного права її ревнувати, бо вони все ж таки не справжня пара.

- А ти ревнивий… Та мої минулі стосунки з чоловіками тебе аж ніяк не стосуються. Між нами не ті відносини, — Леся не дивилася на нього, а потім навіть сама собі здивувалася, коли продовжила розмову на цю тему. — Ти ж теж не став би розповідати про своїх колишніх.

- Чому б ні. На відміну від тебе, я можу бути відвертим. Хоча, зізнаюся, багато чого приховую. Не всі знають, який я насправді…

- А який ти насправді? — і чому вона не може сидіти тихо.

- Насправді я небезпечний… — таємниче мовив він, примруживши очі, а тоді хитро усміхнувся. — Жартую. Поки що я небезпечний лише для твого спокою.

  Леся скоса глянула на нього, вдаючи, що не вражена, хоча всередині ця фраза її десь таки зачепила.

- Добре, я піду, бо родина, мабуть, зачекалася. Хочу з Адамом та Тамарою детальніше обговорити справи ферми. Не знаю, чи впораються вони з керуванням, але хай вчаться самостійності. А ти лягай, вечерю скоро принесуть. Ти повинна берегти себе, приймай ліки й дотримуватися рекомендацій лікаря.

- Ти прямо як моя мама, — Леся навіть усміхнулася до нього, бо йому все ж вдалося підняти їй настрій.

  Коли Амір пішов, Леся лягла, втупившись у стелю, і мимоволі почала згадувати їхню розмову. Що він мав на увазі, коли сказав, що небезпечний? Для кого небезпечний? Чим? Вона крутила це питання в голові, намагаючись знайти якийсь підтекст, але зрештою зітхнула. Він просто пожартував. Хіба ж ні? Бо нічого такого й справді небезпечного в ньому вона не помітила.

  Хоча... загадковий він чоловік. Зовсім не схожий на того, ким його уявляла після розповідей Валентини й діда. Упевнений у собі, трохи зухвалий, із гострим розумом і гарним почуттям гумору...            

  «Та досить уже! — подумки вилаяла себе Леся. — Скільки можна? Що за маячня?»

  Вона різко перевернулася на бік і заплющила очі. Для не має жодного значення, який він. Узагалі жодного. Скоро вони розлучаться, і вона забуде про нього  і про ці кляті події, які зненацька втрутилися в її спокійне життя. Треба тільки трохи потерпіти…

  До кімнати постукали — це була Ольга Григорівна з тацею в руках.
- Амір сказав, що ти хочеш повечеряти у кімнаті. Ну от, я тобі й принесла гаряченького супчику. Як ти себе почуваєш, доню? — Ольга Григорівна поставила тацю на тумбочку. — Я можу тебе погодувати. Ти головне не вставай, щоб голова не запаморочилася.

- Дякую вам за турботу, — Лесю здивувало, що жінка назвала її "донею", а також проявила стільки уваги до неї. — Мені вже набагато краще, і голова майже не болить. А годувати мене не треба, я сама поїм.

- Тоді їж, поки ще гаряченький, а я присяду біля тебе. Заперечувати не будеш? — запитала вона.

- Ні, не буду. Навпаки, буду рада вашій присутності, — Леся почала їсти суп, водночас розмірковуючи, що могло знадобитися Ользі Григорівні, бо навряд чи вона прийшла б сюди просто так.

- Амір сказав, що через два дні ви вже поїдете до міста. І мене це, відверто кажучи, засмутило, — зізналася жінка. — Якось сумно стало на душі, бо розумію, що скоро вас не побачу. Хіба що аж двадцятого жовтня, на свій день народження. Бо так було раніше — Амір раз на рік приїжджав до мене. Ти їж, їж, не відривайся... Мені соромно зізнатися, але ти вже знаєш, я тобі раніше розповідала, що не сумувала за своїм старшим сином. А тепер ось прокинулися в мені ці материнські почуття, і тепер хочу бачити його частіше.

- Так скажіть йому про це. Амір буде щасливий це чути, — Леся витерла губи серветкою.

- Розумієш, соромно мені перед ним. Соромно, що я була поганою матір’ю, — засмутилася Ольга Григорівна. — Хотіла тебе попросити: коли вже поїдете, нагадуй йому час від часу: «З’їздимо на ферму, провідаємо рідних». Ти водночас і свого дідуся побачиш, і до нас заїдете. От влітку вже й приїжджайте. Або скажеш йому: «Запросимо наших рідних до себе». Я буду рада познайомитися з твоєю мамою. А от із Тимофієм Васильовичем особисто перетинатися мені, чесно кажучи, не дуже хочеться... Але я готова його потерпіти. Настав час жити у мирі та злагоді, приймати все, як є.

- У вас гарні наміри, Ольго Григорівно, але я не можу вам цього обіцяти, — Леся відчула пригнічення через те, що була нечесною з цією жінкою та не могла сказати правди. — Ви не засмучуйтеся. Я можу запевнити вас, що Амір вас любить. І коли ви скажете йому, що хочете бачити його частіше, він буде тільки радий цьому. Повірте.

- Я вірю... Але так багато втрачено часу.

- Не варто думати про минуле, — Леся співчутливо подивившись на свекруху.

- А ти чому не можеш обіцяти виконати моє прохання? — раптом запитала Ольга Григорівна, ніби щось запідозривши.

- Я…,- Леся зам’ялася,- Аміру… важко вказувати. Він сам повинен до чогось прийти. Розумієте?

- Так, звісно,- жінка підвелася, щоб піти,- але може все-таки спробуєш, я така рада буду вас бачити обох. І онуків залюбки буду глядіти. Ви ж дозволити мені?

- Про дітей ще рано думати. Але… обов’язково,- Лесі хотілося, щоб Ольга Григорівна швидше пішла, бо вже була не в змозі продовжувати цю брехливу розмову, обманювати дивлячись прямо у вічі.

- Гаразд, ти відпочивай. Тацю я заберу, молодець, що поїла. І нічого більше такого не вигадуйте ночами. На конях верхи вдень краще гуляти. Та й небезпеки вдень менше — вовки, в основному, полюють уночі.

- Ще раз дякую вам за турботу.

- До речі, вправи мені допомагають, виконую їх щодня. І знаєш, вже не так спина болить,- додала Ольга Григорівна із вдячністю подивившись на невістку.

- Я рада, що змогла вам допомогти,- усміхнулася у відповідь до неї Леся.

  Коли Леся залишилася наодинці, її накрила хвиля важких думок. Всередині раптом защеміло. Докори сумління, досада, образа... Все змішалося докупи. Подумала, що вона вже не та, якою була раніше. Події останнього місяця витіснили ту дівчину. Веселу. Безтурботну. Довірливу.