Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люблю цей етап процесу (та чого там, я люблю всі етапи процесу, але цей — особливо приємний), бо я по-новому відкриваю свою книгу, і зазвичай при цьому вона мені подобається. Це змінюється. На момент, коли книга вирушає в друк, я вже перечитав її з десяток чи більше разів, можу цитувати її абзацами, і моє єдине бажання — щоб ця клята смердючка забралася геть. Проте це пізніше, а перше прочитання зазвичай відбувається нормально.
Під час такого прочитання мої поверхневі думки зосереджені на історії та праці інструментами з ящика: я викидаю займенники з неясними антецедентами (ненавиджу займенники та не довіряю їм: кожен із них слизький, як пройдисвіт-адвокат, що відсуджує компенсації за тілесні ушкодження), додаю уточнювальні фрази, де їх не вистачає, і, ясна річ, видаляю всі прислівники, з якими не шкода розстатися (ніколи не видаляю всі й ніколи не видаляю вдосталь).
Проте в глибині думок я ставлю собі Великі Запитання. Найбільше з них: чи зв’язна ця історія? Якщо відповідь «так», то як перетворити цю зв’язність на пісню? Які елементи повторюються? Вони вплітаються й утворюють тему? Інакше кажучи, я запитую себе: «What’s it all about, Стіві?» — і як можна зробити цю підоснóвну проблематику ще виразнішою. Чого я хочу найбільше, то це резонування, чогось такого, що затримається в головах (і серцях) у Постійних Читачів, коли ті згорнуть книгу і поставлять на полицю. Я шукаю способів зробити це, нічого не розжовуючи для читача, і не продаючи свого первородства за юшку з основної думки. Візьміть свою основну думку і свою мораль і засуньте, де сонце не світить, зрозуміло? Я хочу, щоб резонувало. А найбільше — я вишукую те, що мав на думці, — бо в другій чернетці хочеться додати сцени та події, які підсилюють таке значення. А ще хочеться видалити матеріал, який веде в інших напрямках. Такого буває багато, особливо на початку оповіді, коли мною все ще молотить урізнобіч. Усього цього молотіння треба позбутися, якщо хочеться досягти бодай якоїсь цілісності. Як закінчу читати та вносити всі свої блошині виправлення — час відчиняти двері й показувати написане чотирьом-п’ятьом близьким друзям, які виявили охоту подивитися.
Хтось (хоч убий, не пам’ятаю, хто саме) якось написав, що всі романи — це насправді листи, адресовані одній людині. Так склалося, що я в це вірю. Я вважаю, що в кожного письменника є один-єдиний ідеальний читач; що в той чи інший момент складання історії письменник думає: «Цікаво, що він/вона подумає, коли прочитає цю частину?» Для мене цим першим читачем є моя дружина Табіта.
Вона завжди була першим читачем, сповненим крайнього співпереживання та підтримки. Її позитивна реакція на складні книги, як-от «Мішок з кістками» (мій перший роман із новим видавцем після того, як двадцять вдалих років із «Viking»[259] добігли кінця через дурну сварку за гроші), або відносно суперечливі, як-от «Гра Джеральда», була для мене надзвичайно важливою. Але також вона непохитна, коли бачить щось, на її думку, неправильне. І в таких випадках вона чітко і ясно дає мені це зрозуміти.
У своїй ролі критика та першого читача Таббі часто примушує мене згадувати історію про дружину Альфреда Гічкока Альму Ревілль. Місіс Ревілль була Гічкоковим еквівалентом першого читача, гострооким критиком, цілковито незворушним перед дедалі міцнішою репутацією майстра саспенсу як творця авторського кіно. На щастя для нього. Гіч хоче літати, Альма каже: «Спочатку доїж яєшню».
Невдовзі після завершення роботи над «Психо» Гічкок улаштував показ для кількох друзів. Ті шаленіли від захвату, називали фільм шедевром саспенсу. Альма сиділа тихо і чекала, доки вони виговоряться, відтак рішуче сказала: «Не можна його в такому вигляді здавати».
Усі замовкли, мов громом прибиті, тільки Гічкок запитав чому. «Тому, — відповіла його дружина, — що Джанет Лі ковтає, коли має бути мертва». Це була правда. Гічкок не став сперечатись, як і я не сперечаюся, коли Таббі вказує на мої ляпсуси. Ми з нею, буває, дискутуємо щодо багатьох аспектів книжки, часом у суб’єктивних моментах я роблю всупереч її судженню; але коли вона ловить мене на проколі, я це знаю. Дяка Богові, я маю людину, яка скаже, що в мене розстебнута ширінька, доки я не вийшов на люди в такому вигляді.
На додачу до першого прочитання Таббі я зазвичай розсилаю рукописи чотирьом-восьми людям, які вже багато років є критиками моїх оповідок. Чимало посібників з письменства застерігають не просити друзів читати ваші речі, мовляв, ви не отримаєте неупередженої думки від людей, які вечеряють у вашому домі і чиї діти граються з вашими на подвір’ї. Нечесно, якщо так на це дивитися, ставити друга в таке становище. Що коли він чи вона захоче сказати: «У минулому в тебе були хороші оповідки, але зараз не ображайся, друзяко, та з цією ти обісрався по самі вуха»?
Такий погляд не позбавлений ґрунту, але не впевнений, що неупереджена думка — це саме те, що я шукаю. Також я переконаний, що більшість людей, у яких вистачає розуму, аби прочитати роман, також мають достатньо такту, щоби знайти делікатніший спосіб висловлення, ніж «туфта» (хоча практично всі ми знаємо, що «Мені здається, тут є кілька проблем» насправді означає «туфта», правда?). А якщо ви й справді написали щось лажове (таке трапляється, як автор «Максимального прискорення», я маю право це казати), то чи не краще дізнатися про це від друга, доки весь наклад становить півдесятка ксерокопій?
Роздаючи шість чи вісім примірників книжки, ви отримуєте назад шість чи вісім вельми суб’єктивних думок про те, що в ній добре, а що погано. Якщо всі ваші читачі вважають, що у вас непогано вийшло, то, мабуть, так і є. Така одностайність трапляється, проте рідко, навіть серед друзів. Значно ймовірніше, що вони вважатимуть якісь частини вдалими, а якісь… ну, не дуже вдалими. Хтось відчує, що Персонаж А діє, а от Персонаж Б притягнутий за вуха.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.