Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Деякі перші читачі спеціалізуються на виловлюванні фактичних помилок, з якими найлегше дати раду. Один із моїх перших читачів-розумників, покійний Мак Мак-Катчен, чудовий учитель англійської у старшій школі, добре розбирався у зброї. Якщо в мене персонаж носить набої «Вінчестер.330», то Мак зробить помітку на берегах, що не «Вінчестер» виробляв такий калібр, а «Ремінгтон». У таких випадках я отримував два за ціною одного: і помилку, і виправлення. Чудова пропозиція, бо в результаті ти будеш здаватися експертом, а першому читачеві приємно, що він зміг допомогти. Але найкращий вилов Мака для мене був не пов’язаний зі зброєю. Якось, читаючи шматок рукопису в учительській, він вибухнув реготом — власне, так розсміявся, що аж сльози покотилися по його бородатих щоках. Позаяк ця оповідка, «Доля Салема», не мала бути смішною, я запитав, що він знайшов. Я написав речення, яке звучало десь так: «Хоча сезон полювання на оленів починався в Мені тільки в листопаді, жовтневі поля часто оживляли постріли — місцеві настрілювали стільки селян[260], скільки, на їхню думку, могли з’їсти їхні сім’ї». Літературний редактор, без сумніву, виловив би цю помилку, але Мак врятував мене від такого сорому.

Суб’єктивні оцінки, як я кажу, трохи важче сприймати, але слухайте: якщо кожен, хто прочитає вашу книжку, скаже, що у вас проблема (Конні надто легко повертається до чоловіка; те, що Гел списує на великому екзамені, здається нереалістичним з огляду на те, що ми про нього знаємо; завершення роману здається різким і непослідовним), то у вас дійсно проблема і краще якось її вирішити.

Багато письменників протистоять цій ідеї. Їм здається, що переробляти історію відповідно до того, що подобається чи не подобається аудиторії, чимось схоже на проституцію. Якщо ви дійсно так вважаєте, то я не намагатимуся змінити вашу думку. Ще й заощадите на ксерокопіюванні, бо взагалі не доведеться нікому показувати свою оповідку. Більше того (презирливо мовив він), якщо ви дійсно так вважаєте, нащо тоді взагалі видаватися? Просто дописуйте свої книжки та складайте в сейфову комірку в банку, як, подейкують, робив Дж. Д. Селінджер у свої пізніші роки.

І так, я розумію, бодай трішки, таке відчуття. У кінобізнесі, де я вів квазіпрофесійне життя, покази перших чорнових версій називаються «тест-скринінгами». Вони перетворилися на стандартну практику в індустрії і діймають майже всіх кінотворців до живих печінок. Може, це й правильно. Студія відстьобує від п’ятнадцяти до сотні мільйонів доларів на виробництво фільму, тож просить режисера перемонтувати його, орієнтуючись на думку аудиторії мультиплексу в Санта-Барбарі, яка складається з перукарок, контролерок паркінгів, продавців із взуттєвих крамниць та безробітних розвізників піци. А знаєте, що в цьому найгірше і найбільше доводить до сказу? Якщо правильно зробити зріз населення, тест-скринінги таки працюють.

Я геть проти того, щоб романи редагувати на тестових аудиторіях: якби це так робилося, світ не побачив би багатьох хороших книжок, — але ж нам ідеться про півдесятка людей, яких ви любите та поважаєте. Якщо попросите кого слід (і вони погодяться прочитати вашу книжку), вони можуть багато вам розказати.

Чи всі думки важать однаково? Для мене ні. Найбільше я прислухаюся до Таббі, бо саме для неї пишу, саме її хочу вразити. Якщо ви пишете головним чином для однієї людини, то раджу дуже уважно прислухатися до думки такої людини (я знаю одного добродія, який каже, що пише в основному для людини, яка вже 15 років як померла, але більшість із нас у кращому становищі). І якщо почуте звучить резонно, то вносьте зміни. Не можна впускати весь світ у свою оповідку, але можна — і треба — впустити тих, хто важить для вас найбільше.

Називайте єдину людину, для якої пишете, Ідеальним Читачем. Він чи вона постійно буде у вашій письмовій кімнаті: власною персоною, коли відчините двері і знову дозволите світу ввійти й освітити кокон вашої мрії, і духовно, під час іноді буремних, а часто радісних днів першої чернетки, коли двері зачинені. І знаєте що? Ви зловите себе на тому, що перековуєте історію ще до того, як Ідеальний Читач устигне глянути навіть на перше речення. ІЧ допоможе вам трішки вийти за рамки самого себе, читати свій твір у процесі роботи над ним так, як читала б аудиторія. Це чи не найкращий спосіб гарантувати собі, що ви не відхилитеся від історії, підіграти аудиторії, доки ще й аудиторії нема і контроль цілковито за вами.

Коли я пишу сцену, яка здається мені смішною (як-от конкурс із поїдання пирогів у «Тілі» чи репетиція страти в «Зеленій милі»), я також уявляю, що мій ІЧ вважає її смішною. Я обожнюю, коли Таббі нестримно сміється — скидає руки вгору, наче мовить «Я здаюсь», а по щоках котяться такі великі сльози. Просто пиздець як я це обожнюю, і коли вхоплюю що-небудь із таким потенціалом, я викручую такий момент по максимуму. Під час власне написання такої сцени (двері зачинені) думка про те, щоб вона сміялася (чи плакала), лежить на задвір’ї мого розуму. Під час переписування (двері відчинені) питання «уже вдосталь смішно? вдосталь страшно?» стоїть просто переді мною. Я стараюся підстерігати, коли вона дістається до конкретної сцени, сподіваючись бодай на усмішку чи — джек-пот, бейбі! — на той густий черевний сміх зі скинутими в повітря руками.

Їй це не завжди легко дається. Я дав їй рукопис повісті «Серця в Атлантиді» під час нашого перебування в Північній Кароліні, куди ми їздили на матч Жіночої НБА «Cleveland Rockers» — «Charlotte Sting». Наступного дня ми їхали автомобілем на північ до Вірджинії, і саме в цій поїздці Таббі читала мою оповідку. У ній були смішні моменти — принаймні я так вважав, — і я позирав на неї, щоб побачити, хихотить вона чи