Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То це твій брат, Айхо? — несподівано почув я від незнайомця власне ім’я. — Тоді це все міняє. Вам обом нема чого боятися, — сказав дивний незнайомець, і ми із Зуфаром водночас глянули на Алакега.
Не звертаючи уваги на нашу недовіру, вельможа впевненим і нетерплячим голосом сказав:
— Вам краще піти зі мною. На Айхо в моєму палаці чекає людина, яка дуже хоче його бачити.
— Та хто ви такий? — обурено викрикнув я. — Якщо вважаєте, що купили мене, як якусь дрібничку на базарі, тоді гаразд, я піду з вами, але не смійте вплутувати сюди брата, він — вільна людина і робитиме те, що вважатиме за потрібне! Не смійте наказувати нам!
Руки звільнили з кайданів. Нічого не заважало спробувати утекти. Але щось стримувало. Хто все-таки чекає у палаці дивного незнайомця? Присутність Алакега нічого доброго не віщувала. Але чи не занадто дорого за мене заплатили, щоб просто убити? Я все ще сумнівався, коли незнайомець сказав:
— Не думаю, що п’ятсот агрів — це така вже й дрібничка, навіть для мене. Але досить жартувати, перейдемо до справи. Навіть не намагайся втекти, Айхо. Мої люди патрулюють скрізь, куди б ти зараз не подався, тебе приведуть до мене. Я не хочу засмучувати друга, який так довго шукав тебе.
Я відчув, як мороз пробіг по тілі. Перше, що спало на думку, — це Сохо. Те, що я почув про нього ще в пустелі свідчило, що Сохо досить впливова, відома і багата людина у Сакарії. Тільки він міг так вишукано помститись, ще й заманити в пастку друга, щоб покінчити з ним, як він робив з усіма, кого я любив. Тепер усе стало на місця. Ні, не допущу, щоб у твої лапи потрапив Зуфар.
— Гаразд, я йду, але за умови, що цей юнак зі мною не піде.
— Що ти вигадуєш, Айхо, я не залишу тебе з цими покидьками! — обурено кинувся вперед Зуфар, ніби захищаючи мене.
— Айхо, ти напевне погано зрозумів. У тебе немає вибору!
Непомітним порухом руки незнайомець наказав щось Алакегу, який блискавкою опинився між мною і Зуфаром. Відштовхнувши брата, спритний бандит схопив за горло. І я зрозумів, якщо убивця прикладе хоч на краплину більше зусиль, кістки не витримають.
— Зроби хоч крок — і твій друг помре, — прошипів Алакег до Зуфара.
— Спокійніше, спокійніше, друзі. Давайте по-доброму розійдемося. Усього найкращого, юначе, — кинув наостанок незнайомець Зуфарові.
Я встиг лише востаннє глянути на друга. Сказати так нічого і не зміг, бо рука Алакега міцно стискала горло.
Мене потягнули до накритої цупкою матерією брички, на яких пересувалися вельможі, та закинули досередини. Поруч сіли вельможа і Алакег. Бричка рушила. А мене розривало від безпорадності і люті. Я нічого не міг вдіяти, щоб вирватись із лап убивць. Та вперше зрадів, що Зуфара немає поруч.
Розділ 42Бричка зупинилась біля маєтку неймовірної краси. Високі білі стіни мурованого паркану, обплетені квітучою зеленню. Червоні квіти тяжкими гронами звисали з огорожі і наче усміхалися перехожим. Важко повірити, що за цими життєрадісними стінами чекає ворог.
Я вирішив ні на мить не видавати страху. Не дам Сохо такої насолоди! Шаку завжди захоплював зненацька, підло. Тепер я викрию ниций задум. І зустріну ворога з високо піднятою головою. Вимагатиму зброю для зустрічі смерті в чесному поєдинку!
Важкі дерев’яні двері розчинилися. На мить здалось, що велетенське чудовисько розчахнуло свою пащу. Я очікував найгіршого. Але ми опинились у просторому внутрішньому дворі, повному духмяної зелені і квітів. Затінок фруктових дерев і дивовижний фонтан дарували прохолоду. Вода вигравала на сонці гарніше за переливи усіх дорогоцінних каменів.
Втомлений, вимучений спрагою і переживаннями від майбутньої зустрічі з ворогом, я все ж не міг не звернути уваги на красу, яку бачу вперше і, можливо, востаннє в житті.
Минувши двір, ми увійшли до величезної пишної зали. Я побачив чоловіка, який сидів на високому різьбленому кріслі. Почувши наші кроки, той піднявся і схвильовано кинувся до мене.
— Це він, друзі! — викрикнув незнайомець, в якому я впізнав Ескалара.
— Айхо, як я радий тебе бачити! — стиснув у теплих, дружніх обіймах маг.
Я готувався до іншої зустрічі. І тепер, коли бачив перед собою привітну усмішку Ескалара, розгубився.
— Ти не пам’ятаєш мене, Айхо? Я — Ескалар, маг з берега піратської Ратоки. Я подарував тобі ось цей амулет, — і чоловік торкнувся талісману, що висів на шиї. — Не радий бачити?
— Я все пам’ятаю, — нарешті спромігся вимовити я, — і вас, і амулет. Але після дивної вистави вбивці на невільничому ринку, що стоїть за вашими плечима, щось немає радості у серці.
— Ти дивовижно схожий на матір… — задумливо протягнув Ескалар, здається, і не чуючи відповіді.
Я ошелешено змовчав… Хоча так і кортіло крикнути: «Ви знаєте батьків?!» Здається, увесь світ знав хоч щось про мене. Люди, наче граючись, по краплині відкривали істину. Тож хто я?
Уже з недовірою втупився я на Ескалара.
— Айхо, — сумно почав геліонат, наче шкодуючи, що не бачить в очах довіри. — Не думав, що ось так зустрінеш…
— А чого ти чекав, Ескаларе? Радісних обіймів? Чому не прийшов на невільничий ринок, якщо хотів викупити? Чому так звані друзі розлучили з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айхо, або Подорож до початку», після закриття браузера.