Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Всі мої заготовлені фрази раптом різко випурхнули з голови, прихопивши з собою й інші зайві думки.

— Я…

— Що ти хотіла обговорити? — разом зі мною заговорив Рей.

Насилу стримала усмішку. А що, коли він якраз усе зрозумів правильно, це я надумала?

— Завтрашнє випробування, — сказала я, встаючи і роблячи крок назустріч.

До носа долинув приємний аромат шампуню Рея — тонкі ялинові нотки та лохина. Ідеальне поєднання!

— Тобі не варто переживати з цього приводу, — Рей дивно примружився і посміхнувся.

— Але ...

— Феліція... — почав він і раптом замовк. Нахмурився. — Чи як тебе краще називати?

Його голос звучав м'яко, але мені раптом стало страшно. Ні, я багато разів говорила про те, що Феліція померла, але без особливої ​​віри, що мені хоч хтось повірить. І це дивне питання з ім'ям раптом довів до паніки. Я зробила крок назад, зачепила одну зі своїх сумок, що валялися на підлозі. Машинально кинула погляд униз та…

— А-а-а-а! — Зірвалося з губ раніше, ніж я зуміла зрозуміти, чого злякалася.

Павук. Величезний, мати його, павук. Швидше, павучиха. Вже кого-кого, а самку нонімій я точно впізнаю!

Я блискавкою підскочила на ліжко, схопила в руки подушку і запустила в приголомшену моїми криками паучиху.

— А-а-а, — продовжувала верещати я, але Рей уже за кілька секунд опинився на ліжку, прикриваючи мені рота долонею.

Я втиснулася в тіло чоловіка, не можу відірвати погляду від подушки. Як раптом…

Загалом, якщо раптом хтось і коли захоче дізнатися, яка картинка переді мною відкрилася... Хоча ні, гадаю, ніхто й ніколи не захоче. А тому, ніколи не гуглить "Що буде, якщо розчавити велику вагітну паучиху".

Це згодом я навчилася згадувати про це з гумором, але тоді… Уф. І слово честі, я не пам'ятаю, що відбувалося наступні півгодини. Чому на мої крики не збіглося повзамку, як я опинилася, загорнута в три ковдри в зовсім іншій кімнаті і чому навколо ліжка була насипана сіль. Щільним таким півколом, від стіни до стіни.

— А де… — спитала я. Рей сидів навпроти, у кріслі і протирав свій меч уже знайомими ганчірочками.

Він підняв на мене глузливий погляд. І ніби прочитав усі питання, які зависли в повітрі.

— Добре, що бідна паучиха сиділа на артефакті пологої тиші. Вдалося швидко його активувати, вибач, що заліз у запаси.

Я не наважилася спитати, що він зробив з павуками. Відловити тисячу — так мені здалося — крихітних витівок пекла неможливо. Мабуть, номімі тепер перестануть бути рідкісними домашніми вихованцями... З губ зірвався нервовий смішок.

"Бідна паучиха" — луною повторилося в голові.

— А сіль навіщо? — прошмигала носом я, в очах почали скупчуватися сльози. Здоровий розум не встиг приземлитися навіть на моїй маківці, як емоції знову брали гору.

— Ти наполягла, — знизав плечима Рей. — Взагалі, я її тягаю для недовірливих сіл, які щиро вважають, що вона рятує від одержимих. Не знав, що вона допомагає від павуків.

Останнє видав із явним глузуванням. Але мене навіть не зачепило. По щоках потекли великі гарячі сльози.

Рей в два кроки виявився поруч — що важливо, без меча — уважно зазирнув у вічі.

— Чому ти плачеш? — тихо спитав він. — Повір, після твого крику дитинчата номімій до тебе і на гарматний постріл не підійдуть, вони дуже чутливі до агресії, мають гарну пам'ять.

Це стало останньою краплею. Я видала дивний навіть для мене дивний! — булькає звук і розплакалася.

— Паучіху шко-о-ода! — Простягла я, упираючись у плече Рейдела. — І дітей. Вони лишилися без матері!

— Та вони все одно б її при народженні зжерли, — спантеличено видав найманець, легко погладжуючи мене по спині.

Не сказати, що це мене втішило.