Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Веспасіан стримував себе, проте його сопіння стало страшно трудним і частим. Він пройшовся туди-сюди; нарешті заговорив, але це звучало дужче як подяка, ніж загроза:

— Слухайте, царе Агріппа, я тоді вважатиму вашого родича Тиберія Александра за державного зрадника.

Він підійшов ближче до царя, поклав йому обидві руки на плечі, дихнув йому своїм важким подихом у обличчя і сказав незвичайно сердечно:

— Мені завдає великого жалю, царе Агріппа, що я глузував з вас, коли ви не схотіли їсти риби з Генісаретського озера.

Агріппа сказав:

— Прошу, розраховуйте на нас, цезаре Веспасіан, на всю силу нашого серця і на всі наші достатки.

Липень наближався. Всюди на Сході ходили чутки, що цезар Отон, безпосередньо перед смертю, заклинав у листі Веспасіана стати його наступником і врятувати державу. Одного дня Веспасіан справді знайшов цей лист серед своєї кореспонденції. Мертвий Отон звертався з великими, проникливими словами до полководця Сходу, що він повинен помститися за нього, покарати розпусного Вітеллія, повинен запровадити порядок, не дати Римові занепасти. Веспасіан уважно прочитав листа. Він сказав своєму синові Титу, що той справді великий майстер; можна прямо мати страх перед його мистецтвом. Він боїться, що одного ранку він прокинеться і знайде документ, у якому він найменовує Тита цезарем.

Настав четвертий тиждень червня. Напруження стало нестерпним. Всі — Ценіс, Муціан, Агріппа, Береніка — втратили нерви, бурхливо шарпали Веспасіана, щоб він нарешті об’явив себе. Важкий чоловік і не ворухнувся з місця. Він давав ухильні відповіді, усміхався, жартував, чекав.

У ніч проти 28 червня Веспасіан дуже таємно викликав до себе Йоханана бен-Заккаї.

— Ви дуже вчений пан, — сказав він. — Я прошу вас ще далі розповісти мені про суть вашого народу та вашої віри. Чи є у вас основний закон, золоте правило, до якого можна звести всі ваші моторошно численні заповіді?

Великий доктор похитав головою, заплющив очі, розказував:

— Століття тому були між нами два славнозвісні доктори, Шаммаї та Гіллель. Один неюдей прийшов до Шаммаї та сказав йому, що він хоче перейти в нашу віру, якщо Шаммаї з’ясує йому суть цієї віри за час, доки він може вистояти на одній нозі. Доктор Шаммаї розгнівано випровадив його. Тоді неюдей прийшов до Гіллеля. Доктор Гіллель згодився. Він сказав йому: «Чого ти не хочеш, щоб тобі робили, не роби того іншим. Це все».

Веспасіан серйозно обдумував. Він зауважив:

— Такі принципи добрі; але держати в порядку велику державу з такими принципами трудно. Маючи такі принципи, ви зробите краще, коли писатимете добрі книги, а політику залишите нам.

— Ви висловлюєте, консуле Веспасіане, — погодився юдей, — той погляд, який ваш слуга Йоханан бен-Заккаї обстоював і раніше.

— Я гадаю, — продовжував римлянин, — що ви найкращий чоловік у цій країні. Мені хотілося б, щоб ви зрозуміли мої мотиви. Повірте мені, я відносно рідко буваю мерзотником, тільки тоді, коли це неодмінно мусить бути. Дозвольте мені сказати, що проти вашої країни я не маю нічого ані найменшого. Тільки: добрий селянин робить огорожу навколо своєї власності. Ми мусимо мати огорожу навколо держави. Юдея є наша огорожа проти арабів і парфян. На жаль, із вас, коли залишити вас самих, поганий стовп. Отже, ми мусимо самі стояти тут. Це все. Що вас зрештою спонукує — це мало нас турбує. Живіть із нами в мирі, і ми житимемо з вами в мирі.

Йохананові очі дивилися дуже ясно, свіжо з в’ялого, зморщеного лиця.

— Це неприємно, — сказав він, — що ваша огорожа проходить якраз через нашу країну. Це дуже товста огорожа, і від нашої країни не залишається багато. Але гаразд, робіть вашу огорожу. Тільки ми теж потребуємо огорожі. Огорожі іншої, навколо закону. Про що я знову проситиму вас, консуле Веспасіане, це про цю огорожу. Вона скромна та нужденна, якщо рівняти з вашою: пара вчених і маленький університет. Ми не заважаємо вашим солдатам, ви даєте нам університету Ябне. Такий малесенький університет, — додав він переконуюче, і знову своєю крихітною рукою намалював він малість.

— Я гадаю, ваша пропозиція непогана, — сказав повільно Веспасіан. Він підвівся, раптом дуже змінившись.

Йоханан певним інстинктом зрозумів цю зміну. Досі старий сабінський селянин, що пережив багато, розмовляв із старим єрусалимським ученим, що пережив багато: тепер говорив Рим до Юдеї.

— Будьте готові, — сказав маршал, — післязавтра прийняти від мене документ, що задовольняє вашу вимогу. А ви, мій докторе й пане, будьте ласкаві передати мені з рук у руки документ про упокорення з печаттю Великої ради.

На другий день після того Веспасіан скликав урочисті збори на форумі в Цезарії. Була викликана влада окупованої Римом області, депутації всіх полків. Усюди ждали, що тепер нарешті відбудеться так палко жадане військом проголошення Веспасіана цезарем. Замість того на ораторській трибуні форуму з’явився маршал разом із Йохананом бен-Заккаї. Високий судовий урядовець говорив, а герольд оповіщав лунким голосом, що бунтівнича провінція побачила свою неправоту, з каяттям повертається під владу та охорону сенату й народу римського. На знак цього великий доктор Йоханан бен-Заккаї передасть зараз маршалові документ і печать найвищої влади Єрусалима. Юдейська війна, провадити яку держава надіслала полководця Тита Флавія Веспасіана, цим закінчується. Те, що залишається ще зробити, тобто усмирити місто Єрусалим, є поліцейська кампанія.

Солдати дивилися здивовано, розчаровано. Вони сподівалися, що зможуть вітати свого полководця як цезаря, дістати певність щодо своєї наступної долі, а можливо, й одноразову нагороду. Замість того вони повинні тепер бути свідками юридичного акту. Вони як римляни знали, що документи й юстиція були важливі речі, проте змісту того, що відбувалося, вони не тямили. Тільки дехто — Муціан, Ценіс, Агріппа — правильно визначали цю церемонію. Вони розуміли, що Веспасіанові як людині порядку важливо було до того, як повернутися в Рим цезарем, дістати від супротивної сторони лист і печать, щоб вважати своє завдання тут за виконане.

Отже, у солдатів повитягувалися обличчя, багато з них уголос висловлювали своє незадоволення. Але Веспасіан добре дисциплінував своє військо, й як тепер він вимагав від них вітати великою церемонією укладання миру, то вони мусили робити радісні обличчя, приписані військовим регламентом для такої нагоди. Отже, армія дефілювала перед маленьким доктором із Єрусалима. Повз нього проносили значки та штандарти. Римські леґіони вітали його, простягаючи руки з випрямленими долонями.

Чи не бачив уже колись Йосиф чогось подібного? Так бачив він колись східного царя в Римі перед лицем цезаря Нерона, але його шабля була заклепана у піхвах. Тепер