Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я одразу повернуся.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Тоді вперед, Марі-Лор. Мчи, мов вітер.
Схід
Вони їдуть у товарних вагонах через Лодзь, Варшаву, Брест. Кілометр за кілометром Вернер у прочинених дверях не бачить і сліду людей, окрім випадкових вагонів, перекинутих біля колій, покорчених й обгорілих. Солдати видряпуються у вагони й злізають із них: худі, бліді, у кожного по гвинтівці, наплічнику й крицевій касці. Вони сплять, незважаючи на шум, холод, голод, наче відчайдушно прагнучи уникати цього світу наяву якомога довше.
Ряди сосен розділяють нескінченні свинцеві рівнини. День стоїть похмурий. Нойман Другий прокидається, мочиться у дверях, виймає коробочку з пігулками з кишені мундира й ковтає ще дві чи три.
— Росія, — каже він, хоча, як він це помітив, Вернер і не здогадується.
Повітря пахне металом.
На заході сонця потяг зупиняється, і Нойман Другий веде Вернера через ряди зруйнованих будинків, купами обгорілих дощок і цегли. Уцілілі стіни подряпані чорними штрихами кулеметного вогню. Уже майже темно, коли Вернера приводять до м’язистого капітана, що одинцем вечеряє на дивані з дерев’яної рами і пружин. У бляшаній мисці на колінах капітана парує циліндрик вареного сірого м’яса. Якийсь час він мовчки оглядає Вернера не так з розчаруванням, як із втомленим здивуванням.
— Що, більших ще не стали випускати, га?
— Ні, пане капітан.
— Скільки тобі років?
— Вісімнадцять, пане капітан.
Капітан сміється.
— Мені здається — дванадцять. — Він відрізає собі круглий шматочок м’яса й довго його жує, а тоді пальцями витягає з рота довгу жилу. — Іди ознайомся з обладнанням. Глянь, чи зможеш упоратися краще за попереднього хлопця.
Нойман Другий веде Вернера до відкритого кузова немитого «опеля-бліца», всюдихідної вантажівки вагою три тонни. Усередині — дерев’яна будка. Пом’яті бляшанки з гасом прив’язані з одного боку. З іншого — отвори від куль. Опускаються важкі сутінки. Нойман Другий приносить Вернерові гасову лампу.
— Усі прилади там, усередині.
А тоді зникає. Без пояснень. Ласкаво просимо на війну. Крихітні метелики кружляють у світлі лампи. Усе Вернерове тіло занурюється у втому. Це так доктор Гауптман уявляє собі покарання чи нагороду? Як йому хочеться повернутися в сиротинець: сісти на лавку, послухати пісень фрау Елени, відчути тепло від пічки, почути дзвінкий голос Зіґфріда Фішера, що надміру захоплюється субмаринами й бомбардувальниками, побачити, як Юта малює за дальнім кінцем столу, зображаючи тисячі вікон її уявного міста.
Усередині кузова стоїть запах: глина, солярка й щось пріле. Три квадратні вікна відбивають світло лампи. Це пересувна радіостанція. На лавці вздовж лівої стіни стоять два засмальцьовані столики завбільшки з подушку. Складану РЧ антену можна підняти й опустити зсередини. Три комплекти навушників, підставка для зброї, шафки. Воскові олівці, компаси, мапи. Аж ось, у пом’ятих корпусах, чекають два приймачі-передавачі, які він розробив із доктором Гауптманом.
Він тішиться, побачивши їх аж тут, наче, обернувшись, побачив старого друга, що пливе поряд із ним у відкритому морі. Він витягає перший прилад із корпуса й відкручує шурупи на задній панелі. Вимірювальний прилад тріснув, згоріло кілька запобіжників і бракує одного штекера. Він шукає запчастини, іверовий ключ, мідний дріт. Задні двері відчинені й видно тихий табір, над яким зорі тисячами всіяли небо.
Чи чекають там російські танки? Чи наводять гармату на світло його ліхтаря?
Він згадує великого горіхового «Філько» гера Зідлера. Роздивляється дроти, зосереджується, думає. У якийсь момент він розуміє, у чому річ.
Коли він згодом підводить голову, за деревами вдалині видно м’яке світло, наче там щось горить. Світанок. Десь за кілометр від нього двоє хлопчаків із патичками тягнуться за стадом кістлявої худоби. Вернер витягає другий прилад із корпуса, коли позаду кузова з’являється велетень.
— Пфенніг!
Чоловікові довгі руки звисають із горішньої перекладини тенту над кузовом; він затуляє собою зруйноване село, поля, світанкове сонце.
— Фолькгаймер?
Одну просту хлібину
Вони стоять на кухні. Фіранки на вікнах запнуті. Її досі не покинуло приємне збудження, з яким вона вийшла з пекарні, відчуваючи в наплічнику вагу теплої хлібини.
Етьєн розламує хліб.
— Ось.
Він кладе їй на долоню крихітний скручений папірчик, не більший за мушлю каурі.
— Що на ньому написано?
— Цифри. Багато цифр. Мабуть, перші три — це частоти, але я не певний. Четверта — двадцять три нуль нуль — може, час.
— Передамо їх зараз?
— Ні, дочекаємося темряви.
Етьєн прокладає дроти, протягує їх за стінами, приєднуючи один до дзвоника на третьому поверсі, під телефонним столиком, другий тягнеться на горище, а третій — до вхідних воріт. Тричі Марі-Лор їх випробовує: з вулиці вона відчиняє ворота, і вглибині будинку лунають два заледве чутних дзвінки.
Далі він прилаштовує двері на полозках у задній стінці гардероба так, щоб їх можна було відчинити з обох боків. У сутінках вони п’ють чай і жують розсипчастий хліб із пекарні мадам Руель. Коли настає цілковита темрява, Марі-Лор іде за дідом сходами в кімнату на шостому поверсі, а звідти — на горище. Етьєн піднімає важку телескопічну антену вздовж димаря. Клацає перемикачами, й горище сповнює слабке потріскування.
— Готова?
Його голос схожий на батьків, коли той клеїв дурня. У своїй уяві Марі-Лор чує голос поліціянта: «Людей і не за таке заарештовували». І мадам Манек: «Хіба вам не хочеться пожити перед смертю?»
— Так.
Він прокашлюється і вмикає мікрофон:
— 567, 32, 3011, 2300, 110, 90, 146, 7751.
Звучать ці числа, линуть над дахами, над морем, долітають до невідомих адресатів. До Англії, до Парижа, до мертвих душ.
Він перемикається на другу частоту й повторює повідомлення. Далі на третю. А тоді все вимикає. Охолоняючи, машина вистукує.
— Що вони означають, діду?
— Хіба ж я знаю.
— Їх можна розшифрувати в слова?
— Напевно, можна.
Вони спускаються по драбині й пролазять крізь отвір у гардеробі. У коридорі їх не чекають солдати, наставивши гвинтівки. Взагалі все як завжди. Марі-Лор пригадується рядок із Жуля Верна: «Наука, мій хлопче, складається з помилок, але такі помилки робити корисно, бо вони потроху ведуть до істини».
Етьєн сміється, наче сам до себе.
— Пам’ятаєш, що мадам казала про жабу?
— Так, діду.
— От я думаю, хто в цій історії жаба: вона чи німці?
Фолькгаймер
За інженера в них мовчазний, ущипливий зизоокий чоловік на ім’я Вальтер Бернд. За водія — рідкозубий тридцятирічний військовий на прізвисько Нойман Перший. Вернер знає, що Фолькгаймерові, їхньому фельдфебелю, максимум двадцять, але в олив’яному світлі вранішньої зорі на вигляд йому вдвічі більше.
— Партизани підривають потяги, — пояснює він. — Діють організовано, тож капітан вважає, що вони координують свої напади за допомогою радіо.
— Попередній технік, — сумнівається Нойман Перший, — нічого не знайшов.
— Прилади чудові, — відповідає Вернер, — за годину обидва працюватимуть.
На якусь
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.