Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Продовжуйте! — хрипко закричав я. — Ми ще не вилізли з каґалу. Поки ми не досягнемо лісу, ніхто не зупиняється. Ну ж бо! Ну! Хто останній, той каґалець!

Ми їхали. Крутили педалі, лаялися, пітніли й хитались, але їхали. Вздовж дороги, до лісу, на вузькі стежки, де ковзалися, падали, стикались і котилися м’якою зеленою травичкою.

— Хіба ми не можемо... зробити це знову? — видихнув Мортон, лежачи на спині та стогнучи.

— Не знаю, Морте, я думав, що це по-своєму весело. Тобі треба більше фізичної активності.

Він сів, поглянув туди само, куди й я, і припинив стогнати. Прибув справжній дівочий клуб, симфонія гарної плоті та плавних рухів, відкинутого волосся та блиску в очах. І кошиків для пікніків.

Із підняттям першого пива розляглися безладні радісні вигуки. Армія була всього-на-всього кепським спогадом, а свобода — блаженством. Це був перший день залишку їхнього нового життя, і якщо воно таким залишиться, то тепер ми опинилися в раю.

Я долучився до гуляння, та насправді в мене не лежала до цього душа і моя усмішка була фальшивою. Через якесь уроджене відхилення, нездатність насолоджуватися чистим щастям, я був здатен думати лише про Зеннора й огидні трюки, до яких він міг удатися, дізнавшись, що близько половини його армії зникло назавжди.

РОЗДІЛ 27

Коли я наказав своєму гуртові чарівних красунь підвестися, залунали обурені стогони та вигуки.

— Годі! — строго наказав я. — Ми досі не відстаємо від графіка, і якщо ви хочете вибратися із цього живими, виконуйте накази. Коли я скажу «жабка», плигайте.

Я зачекав, поки хор квакання і інших наслідувань жаб затихне, а тоді заговорив ізнову.

— Нам добиратися ще з півгодини. І перш ніж бурчати, згадайте, що ці милі юні дівчата, які ризикнули життями задля нашого порятунку, мусять їхати з нами, а тоді повернутися до міста іншою дорогою. І, щоб не забути, поаплодуймо дівчатам!

Пролунав хор криків, подяк, радісних вигуків; дехто почав цілуватися. Мені довелося засвистіти, щоб привернути до себе увагу, поки це не скінчилося.

— Порядок дій ось який. Зараз ми дістанемося фабрики, на якій є запасна залізнична колія. Туди саме прибуде вантажний потяг із півночі. Ми сядемо на нього та вирушимо далі. Зупинок не буде, доки не віддалимося від міста. А тепер — по конях! Уперед — ру-уш!

Під час їзди було тихо: мої звитяжні велосипедисти напружено трудилися. Коли підлетів якийсь гвинтокрил, не обійшлося без паніки, та я наказав чоловікам пригнути голови, а дівчатам — махати руками й усміхатися. Це чудово спрацювало, і тривог після цього вже не було. Зробивши останній поворот перед наближенням до фабрики какалака, ми почули, як виє гудок потяга. Ми нагодилися, коли вервечка товарних вагонів починала із брязкотом заповзати на запасну колію.

— Відчиніть двері! — наказав я. — Лізьте досередини, поки не з’явився ще один гвинтокрил. Беріть із собою велосипеди — їхню вартість буде знято з ваших майбутніх рахунків, — помахайте на прощання дівчатам і передайте їм повітряні цілунки, бо ми відбуваємо за одну хвилину.

Я розвернувся, щоб подякувати Ніб, розкішній рудоволосій дівчині зі смаглявими руками й ногами, президентці велосипедного клубу, та вона саме передавала клубний прапор своїй заступниці. Тоді Ніб підкотила до мене велосипедом з усмішкою, що розтопила кермо мого велосипеда.

— Дозвольте, будь ласка, знахабніти, інопланетянине Джеймсе ді Ґріз, і нав’язати вам свою присутність. Вам достатньо сказати «ні» — і я поїду.

— Ковть!..

— Гадаю, це означає «так».

Вона ввійшла до товарного вагона, сперла свій велосипед на мій і елегантно сіла на тюк сіна.

— Ви дуже люб’язні. До сьогодні я навчалася тут, у Белльґарріку, та тепер, як і всі інші, їду звідси. Моя домівка — це ферма на півночі, в сільці із назвою Лінґ. Я поговорила з батьком і матір’ю, братами, сестрами й бабусею, і вони всі мали б за честь, якби ви пожили в нас стільки, скільки забажаєте.

Я зрозумів, що Мортон нас слухає, бо він позеленів на виду й набурмосився.

— Я мав би це за честь, за честь. Яка чудова ідея!

Вона всміхнулась, а тоді на її обличчі відбився шок: вона побачила Мортонове лице.

— Ваш друг захворів?

— Ні. — Я великодушно зітхнув. — Йому просто нікуди йти, і він сподівається, що його ви теж запросите.

— Звісно!

Зеленава блідість негайно зникла, і Мортон безпорадно всміхнувся.

— Із вдячністю приймаю ваше запрошення. Та лише ненадовго. Доки не зможу зв’язатися зі своєю приятелькою на ім’я Шарла.

— О, ти таки її пам’ятаєш, — мило промовив я, і він гнівно зиркнув на мене, щойно Ніб відвернулася.

Коли ми розслабилися, мандрівка стала приємною. Дорожнє полотно було рівне, а потяг — швидкий. За годину ми зрозуміли, що добряче відірвалися від міста та всіх ворогів, які там переховуються. Відкрили тюки із сіном, і втомлені екс-дівчата, примостивши собі замість подушок ліфчики з підкладкою, заснули. Майже поночі ми зробили першу зупинку. До вагона завантажили кошики з їжею й напоями, і менш ніж за хвилину він відбув. Ми поїли, попили та знову поснули. Прокинувся я від легкого дотику м’якої руки до свого плеча.

— Ми приїхали, — повідомила Ніб. — Я мушу розбудити вашого друга.

За відчиненими дверима плинули вогні, а потяг тим часом завищав і зупинився. Ми зійшли з нього, і нам передали велосипеди. Під радісні крики та голосні прощання ми сіли на них і покотилися слідом за Ніб, прямуючи вздовж магістралі з міста на родинну ферму. Гладеньку дорогу було добре видно: небо наполовину заливала велична туманність, що омивала нас холодним білим світлом.

— Я б нізащо не повернувся на Невенкеблу, навіть якби міг, — видихнув Мортон.

— У тебе там рідні.

— Я за ними сумуватиму, та не сумуватиму за призовом, армією, військом, нетерпимістю...

Він важко задихав, а я схвально кивнув.

— Зрозуміло. Ця планета дуже незвичайна. Хоч я й досі не осягнув усіх пермутацій ІМ, він, здається, працює. Та мир і спокій іще не встановились остаточно. Не забуваймо про Зеннора.

Мортон застогнав.

— Я з радістю це зробив би.

Наступного ранку нас обступила з широкими усмішками чи не вся родина. Поки господині дому відчайдушно намагалися перевірити, скільки яєць, віфель та